Гей, через кров, через трупи братів!
Кожний хотів
Перший меті
Кинуть під ноги лілеї!
Ми умирали за неї!
Ми убивали для неї!
Ми їй усе, що могли, віддали!
Так, наче кожен малий,
Очі у всіх змолодніють!
Благословенний, коли
Здійснену бачиш надію!
Хором земля й небеса: —
Благословенні довіку,
Хто себе кров'ю вписав
В книгу безсмертя велику?
Далі посунуть без ліку,
Збившись безглуздо докупи,
Трупи,
Яких я щодня зустрічаю
Після вечірнього чаю
На пішоході…
Годі!
Довго тягтиметься мить…
Вітер неначе безкрилий…
Потім до них: ідіть,
Бо не відали ви, що творили?
А після них…
Тоді…
Вийдемо ми, бліді…
Я і ті,
Хто зі мною…
Ті, що в житті
Похилились травою?
І бліденькі-бліденькі ми всі…
І такі якісь… непомітні…
А навколо у всій красі
Часи заповітні!
І, здається, спокійно-спокійно нам…
І сказати нам зовсім нічого…
Ах, що вічно щасливим братам
До нашого болю нічного!
І тоді говоритиму я
(Ой ти, доле моя!) — так приблизно:
— Не дивіться на нас так грізно!
Ми тихенькі, тихенькі…
Як шепіт трави…
Ми той гній, на якому ви
Виросли пізно.
Не герої, не жертви… ми так собі…
Ті сіренькі, маленькі люди.
В кого серця гарячий бій
Болем виснажив груди!
І боліло, боліло нам
Там… в днях…
Ах!
Не треба!
Під наметом нового неба,
На просторах полів нових —
Нині відпускаєши рабів твоїх,
Часе!
Бо ми бачили муку твою —
І вірили в радість!
Бо ми бачимо радість твою —
Змучені…
І нам скажуть тоді: відпочиньте!
Ах, ноче!
Вибач, що так охоче
Я розв'язав свого язика!
Це вже звичка в мене така —
Поговорити!
Та й не всім же діло робити:
Безробітний я третій рік —
От і звик.
І признатись — інтелігент…
Ну і всякі такі слова…
Та й до того ще на момент
Завернулась мені голова.
Це вже наслідок недокрів'я:
Небагато хліба в півфунті!
Пам'ятаєш таке прислів'я:
"Transit gloria mundi…"
А проте це, звичайно, дурниця!
Просто в серці мені убого.
Спіть спокійно, кому ще спиться, —
Тільки й всього!
Бо не стане чекати мить,
А то більше година,
Через те, що когось болить,
Що конає людина!
Та й нічого мені не треба?
Маю примус, ковдру й кімнату…
Навіть латку осіннього неба,
Димарями прип'яту!
І я зовсім, зовсім спокійний!
Ах, яка це безсмертна гармонія —
Революція, голод, і війни,
І маленького людського серця агонія!
Гей, ти, серце! Спокійно виконуй
Певну кількість ударів своїх!
Розподілено всім по закону
Біль і радість, утому і сміх!
І пливу я у безвість з Землею
По орбіті, що пише вона!
А над нею,
під нею,
за нею —
тишина,
тишина,
тишина…
А живу я на поверсі шостому,
І живу від доби до доби,
І живу я, звичайно, по-простому,
Так, аби…
Раз на тиждень виходжу з дому,
Одягнувши пальтисько руде,
Повз вітрини тягну утому,
Куди шлунок усіх веде.
Ставлю явку на біржі праці…
Й знов вертаюсь у свій куток,
Де без сну на твердому матраці
Передумано стільки думок,
Що, коли підійду серед ночі
До знайомого добре вікна,
Бачать болем засмучені очі
Тишину до останнього дна?
Місто спить. На покрівлі іржаві
Віє вітер туманом вгорі…
І, як в кожній культурній державі,
Де-не-де миготять ліхтарі…
Позіхаючи, ходять дозорці,
Людський сон стережуть і майно —
По їдальнях недоїдки порцій,
У вітринах калоші й вино!
А за стінами — з храпом і свистом
Сплять натомлені, потні, брудні,
Хто з прокльонами, з радістю, з хистом
Під майбутнє угноював дні!
І пливуть вони разом з землею
По орбіті, що пише вона…
А над нею,
під нею,
за нею —
тишина,
тишина,
тишина…
А там, вище, в безодні туманній,
В тишині, як на лоні мети,
В злотосяйнім блискучім убранні
Плинуть інші далекі світи…
І такий я маленький без краю…
І про біль свій кому розповім,
Що я з нього безглуздо конаю
У кутку на матраці твердім!
О далекі! Майбутнє безкрає?
Це для вас, о, я знаю, для вас
Свій терновий вінок досипає
Конфетті мій скривавлений час?
Й раптом ніч розриває на клоччя —
Сміх не сміх і гроза не гроза —
Дика пісня, голодна і вовча:
Прокидається в місті базар.
І чиїсь закривавлені лапи,
Тіні творчої вічно руки,
Сіють рясно на дрантя й єдваби
копійки,
копійки,
копійки…
На посади… В церкви…
В ресторани…
Жруть… Кохають…
Крізь зуби плюють
В непромиті неславлені рани…
Живуть!
Поруч злиднів — карати, парфуми.
Гаманці…
Гаманці…
Гаманці…
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!
Упаду на холодну підлогу, —
Сіро нидіє ранок в вікні, —
І молюся — не чорту! не богу! —
А очам моїх змучених днів!
О смутні і прекрасні довіку…
Через муку, утому і кров
Хай побачите справді велику,
Невмирущу, як вічність, любов!
А мені вже — нічого й нікого…
Як трава, я тихенький такий…
І до мене довірливо й строго
Посміхнуться далекі віки…
А вгорі, в далині, наді мною —
Неприступний для зору людей,
Оповитий віків тишиною —
Галілей.
Гей!
Герої!
Каліки!
Службовці!
Торговці!
Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що —
ви чуєте? —
все-таки
обертається!