Плужник Євген

Ще в полон не брали тоді, Приліпили його до стовпа… На землі, від крові рудій, Кривава ропа… А він був молодий такий! Цілував, мабуть, гаряче… Довго, довго йому

* * * Уночі його вели на розстріл. Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип. На неголенім обличчі гострі Волоски… Віддалік, немов цілком байдуже, Офіцер димок цигарки плів. Тільки неба

* * * Суди мене судом твоїм суворим. Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання. І пізній сум, і радість передчасну, — Їм промовлятиме моя

Вона зійшла до моря. Хто вона, Навіть самій їй байдуже віднині. …Хіба ж не всі ми – єдності луна В скороминущій і пустій відміні? Лінивий рух – і

А він молодий-молодий… Неголений пух на обличчі. Ще вчора до школи ходив… Ще, мабуть, кохати не вивчив… Так очі ж навколо лихі… Крізь зуби один – розстріляти! …А