Плужник Євген

* * * Притулив до стінки людину, Витяг нагана… Придивляйсь, дітлоха, з-за тину: Гра бездоганна! Потім їли яєчню з салом, До синців тисли Мотрі груди… О минуле! Твоїм

Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, І от Колумб виводить каравели Здійснити мрію і створити міф. Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вид то ясні, то мрякі…

* * * Напишеш, рвеш… І пишеш знову! І знов не так… І знов не те… Аж доки слів цвілу полову Утома з пам’яті змете! І затремтять в

Морський орел, шугаючи все вище, З очей зникає. Море й самота Ідуть на нас. Усе лютіше свище Холодна бора*. Пінява й крута Вирує хвиля. Падаючи скісно, Вона кренить

Мовчи! Я знаю. За всіма словами – Холодний смерк, спустошені сади… Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди! Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! Що розпач той?