Наймичка – Тарас Шевченко

Тарас Шевченко

НАЙМИЧКА

ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано

Поле вкрилося туманом.

У тумані на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

– Ой, тумане, тумане,

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тільки в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна: єсть у мене

І батько і мати…

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!!.

Дитя моє, мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене! Молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе! –

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

"Ой у полі могила;

Там удова ходила, –

Там ходила, гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

– Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтесенький пісок,

Нагодуй моїх діток!

І скупай, і сповий,

І собою укрий!"

І

Був собі дід та баба.

З давнього давна, у гаї над ставом

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побрали'ся,

Худоби діждалися, –

Придбали хутір, став і млин.

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу –

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає,

Хто душу спом'яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце; в небесах

Ані хмариночки; та тихо

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо, –

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось?

Чи ще тільки заклюнулось

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

– А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо? – Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра сього?.. – Стривай лишень!

Чи чуєш? Щось плаче

За ворітьми, мов дитина!

Побіжім лиш… Бачиш –

Я вгадував, що щось буде! –

І разом схопились,

Та до воріт… Прибігають –

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита –

Та й не туго й новенькою

Свитиною вкрита.

Бо то мати сповивала –

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молилис

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тільки пхика.

– А що. Насте?

Я й казав… От бачиш!

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай…

Ач, яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище… –

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами –

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили,

І Марком назвали.

Росте Марко; старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко –

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

– А що ж, каже, возьмім, Насте!

– Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина.

Хоч воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись.

– Та воно-то треба,

Бо я й свою вже часточку

Прожив, слава богу, –

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як? – А що дасте.

– Е, ні! Треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату.

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого:

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе; а поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо –

Отоді й за плату.

Чи так, дочко? – Добре, дядьку.

– Просимо ж у хату. –

Поєднались. Молодиця

Рада та весела;

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села!

І у хаті, і на дворі,

І коло скотини –

Увечері, і вдосвіта;

А коло дитини –

Так і пада, ніби мати,

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий, надіває;

Грається співає,

Робить возики; а в свято –

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться богу…

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко, важко плаче;

І ніхто того не чує,

Незнає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує,

Сама не з'їсть і не доп'є –

Його нагодує.

Не зна Марко. Як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться, –

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише –

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає…

Не зна Марко. Росте собі,

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло.

І в хутір лихо завернуло,

І сльоз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве, ледве одволали

Трохима діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло –

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не почує

Ні під хатою, ні в хаті, –

Кого-небудь треба сватать!

– Кого ж би тут? – старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: – Треба Марка

Самого спитати.

– Добре, дочко, спитаємо

Та й будемо сватать. –

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люди з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали.

– Спасибі вам! – старий каже. –

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!.. –

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тільки наймичка шептала:

– Мати… мати… мати…

V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює,

Та двір вимітає,

Та прохожих, проїжджачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай бігає – а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють…

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

– Ні, Марку! Ніяко

Мені матір'ю сидіти:

То багаті люди,

А я наймичка… Ще й з тебе

Сміятися будуть. –

Нехай бог вам помагає!

Піду помолюся.

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь… – Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка… Заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля,

Музикам робота –

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ – не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей нестало

На молебствіє Варварі.

Носила, носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого.

І перстеник у Варвари

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зустріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

– За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мій милосердний,

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

Ні, не догадались –

Вони добрі… – І наймичка

Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря провожала,

Так, як матір. І в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно – ніби мати

Покинула хату.

Після пречистої в неділю,

Та після першої, Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою онучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

– А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: