Наймичка – Тарас Шевченко

Чи попросту – забула взяти?

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором! Лепська мати! –

Аж зирк – і наймичка ввійшла

На двір. Старий побіг стрічати

З онуками свою Ганну…

– А Марко в дорозі? –

Ганна діда питалася.

– В дорозі ще й досі.

– А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати.

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало! –

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала –

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині. А дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла, не купила,

Бо грошей нестало,

А заробить не здужала.

– А ось ще осталось

Півбубличка! – Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полуднувать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна. – Катерино!

Коли в нас неділя? –

– Післязавтра. – Треба буде

Акафіст найняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився…

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань боже! –

Й покапали сльози

З старих очей замучених,

Ледве, ледве встала

Із-за стола. – Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, не здужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті.

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й малосвятіє служили, –

Ні, не помагало!

Старий Трохим по надвір'ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить.

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тимчасом сичі вночі

Недобре віщують –

На коморі. Болящая

Щодень, що година

Ледве чути питається:

– Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала.

VIII

Іде Марко з чумаками;

Ідучи співає.

Не поспіша до господи –

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

"А батькові шитий пояс

Шовку червоного.

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду.

А всім вкупі – червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав'яру з Дону, –

Всього везе, та не знає,

Що діється дома.

Іде Марко, не журиться.

Прийшов – слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться богу…

– Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов. Біжи швидше,

Швидше веди в хату!..

Слава тобі, Христе боже!

Насилу діждала! –

І "отче наш" тихо… тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані. А Катруся

Марка оглядає.

– А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже.

Чи не вмерла? – Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько; вона тебе,

Марку, дожидає. –

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

– Слава… слава богу.

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати. – .

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

– Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла.

Я не Ганна, не наймичка,

Я… – Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась –

Сльози покотились.

– Прости мене. Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати. –

Та й замовкла… Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері –

А мати вже спала.

[13 листопада 1845 в Переяславі] – [1860]

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: