Чи попросту – забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором! Лепська мати! –
Аж зирк – і наймичка ввійшла
На двір. Старий побіг стрічати
З онуками свою Ганну…
– А Марко в дорозі? –
Ганна діда питалася.
– В дорозі ще й досі.
– А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати.
Коли б Марка діждатися…
Так щось тяжко стало! –
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала –
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару,
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині. А дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла, не купила,
Бо грошей нестало,
А заробить не здужала.
– А ось ще осталось
Півбубличка! – Й по шматочку
Дітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна. – Катерино!
Коли в нас неділя? –
– Післязавтра. – Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився…
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань боже! –
Й покапали сльози
З старих очей замучених,
Ледве, ледве встала
Із-за стола. – Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, не здужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті.
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й малосвятіє служили, –
Ні, не помагало!
Старий Трохим по надвір'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить.
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тимчасом сичі вночі
Недобре віщують –
На коморі. Болящая
Щодень, що година
Ледве чути питається:
– Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала.
VIII
Іде Марко з чумаками;
Ідучи співає.
Не поспіша до господи –
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
"А батькові шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду.
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав'яру з Дону, –
Всього везе, та не знає,
Що діється дома.
Іде Марко, не журиться.
Прийшов – слава богу!
І ворота одчиняє,
І молиться богу…
– Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов. Біжи швидше,
Швидше веди в хату!..
Слава тобі, Христе боже!
Насилу діждала! –
І "отче наш" тихо… тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані. А Катруся
Марка оглядає.
– А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже.
Чи не вмерла? – Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько; вона тебе,
Марку, дожидає. –
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу…
Аж злякався. Ганна шепче:
– Слава… слава богу.
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати. – .
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
– Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарніла.
Я не Ганна, не наймичка,
Я… – Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась –
Сльози покотились.
– Прости мене. Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати. –
Та й замовкла… Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері –
А мати вже спала.
[13 листопада 1845 в Переяславі] – [1860]