Любов до ближнього – Архип Тесленко

Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.

В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не печiться,— каже,— нi…" — от i не скажу я так. Там так гарно читав.

Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:

— Ходiм же в странню.

— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа.

Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я… Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.

Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i каже:

— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх… Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!

Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:

— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!

Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:

— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони… Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi… Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.

Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.

Був молебень "о покарании".

Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.

Парубок i каже:

— Теперь i в странню ходiм. Мо'… пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.

— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:

— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.

— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.

— Заперта? — здивувавсь парубок.

— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.

— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.

— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.

— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.

— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-ющиися й обремененныи…" — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:

— Вам що? — каже.

— Та нам… ноги потомленi,— кажу.

— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.

— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.

Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати…

— Так… так давайте чаю,— кажу.

— На двох? — питає.

— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?

— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.

"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.

Чернець у попереднику:

— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?

— Та давайте й на д… на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.

— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.

— Нi…

— Ну то вбирайсь!

— Та я… хоч би нога… нога ось,— показує на ногу.

— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.

Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.

Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:

— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.

— Куди "сiдай"? — чернець менi.

— До чаю,— кажу.

— Як-то до чаю, а грошi?

— Це ж заплачений,— кажу.

— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!

Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.

— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:

— Та… не знаю…

Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли… I знов, i знов.

Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.

— Спасибi, не хочу,— каже.

— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.

— Н… не хочу. — Та так i не взяв.

Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.

— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.

— Н.. не знаю,— одказує вiн.

Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба… Нi!"

— Знаєш що? — кажу. — Ходiм… ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.

Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi.

— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.

Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:

— Ану, за нiчлiг.

Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.

— За нiчлiг! — крикнув чернець.

Вiн нiчого.

— Та в його нема,— кажу.

Чернець як визвiриться:

— Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому.

Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.

Як ось дiдок один:

— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його.

Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:

— Босяшня нещасна… З вас користь монастиревi… Тiльки мiсце займають.

Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i дивиться так, наче справник який.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: