Критика
«Три зозулі з поклоном» Тютюнник
Новела «ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ» чи не найглибше з усіх творів автора віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976 р. до Іртиського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою хату…», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, не переборне ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з най- чарівніших перлин української літератури XX ст.
Безперечно, в її основі — автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х рр. XX ст. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.
На кількох сторінках розгортається доволі поширена життєва історія, так званий любовний трикутник.
Марфа Яркова заміжня, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план; читач замислюється над вічними, істинними цінностями, разом з героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту.
Михайла, його дружину Софію, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості життя людини.
Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист, і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, у якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, у якому немає й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.
«Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким від звичного, побутового розуміння. Листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими теплими словами говорить про неї своєму синові.
Глибоко порядним та чистим у своїх почуваннях, учинках залишається і Михайло. Він чесно звертається до своєї дружини у листі: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…»
Михайло, як і більшість українців, вірив не лише у приворотне зілля й замовляння, а й у відворотні засоби. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, передавали своєрідне привітання: «Три зозулі з поклоном». Таке привітання означало: забудь, залиш мене, відпусти. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття.
Жоден з героїв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони залишаються на роздоріжжі — кожен сам собою: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня сама виростила сина. Кохання Марфи таке сильне і таке благородне, що воно не вмирає через роки, і жінка з болем дивиться в обличчя сина свого коханого чоловіка, з яким ніколи в житті їй не судилося бути разом.
Глибина кохання передається через кілька важливих символів. По-перше, це потроєний у своїй силі образ-символ «зозуля» — символ жіночої самотності, відданості далекому коханому, який не буде з нею, і тому вона не матиме дітей, не стане матір’ю. По-друге, сосна — символ рідного житла, але й знову ж таки символ самотності. У цих деталях виражається вся глибина Тютюннико- вого таланту новеліста.
Образи новели теж дуже глибокі психологічно і, можливо, написані дещо в традиційному ключі. Мати — спокійна, врівноважена, здатна до прощення. Батько — мудрий і сильний, гідний кохання двох жінок, справжній козак. Марфа — чутлива й ніжна, одчайдушна, нещаслива й безтямно закохана. Ці характери дуже гарні у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі.
Новела має ознаки притчі — висновок, якого доходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі; воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.