Українська література 1940 – 1950 років
Лірика воєнних часів
На початку 40-х років в Україні пожвавилося літературно-мистецьке життя. Друга світова війна «вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру й надію в перемогу над ворогом. Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири. Поети старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажай, В. Сосюра — творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо; молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець — воювали й писали на фронті, М. Шпак — у підпіллі, П. Воронько — у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).
У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою й закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Усенародного звучання набувають «Клятва» М. Бажана («Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезія П. Тичини («За все ми відплатим тобі»), М. Рильського («За землю рідну»), В. Сосюри («Ми переможемо»), Л. Первомайського («Я зростав на оцій непокірній землі»). До скарбниці української лірики 1941 р. увійшли вірші В. Сосюри, «Слово про рідну матір» і «Україні» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського, «Україно моя» А. Малишка.
Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана).
Одвічні проблеми буття й смерті порушено в ліро-епічних поемах М. Бажана «Данило Галицький», П. Тичини «Похорон друга», «Жага» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Мій син» В. Сосюри, «Полонянка» А. Малишка. Образ України митці уособлюють з рідною матір’ю, що надає цим творам особливої теплоти й ніжності, водночас глибини й сили синівського почуття.
Проза часів II Світової війни
Глибоким патріотизмом, вірою в перемогу пройняті романи, повісті й оповідання воєнної пори С. Скляренка, Л. Смілянського, Я. Баша, П. Панча, І. Сенченка та інших. У роки війни розквітнув талант О. Довженка як письменника. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», повість «Україна в огні», «Повість полум’яних літ» засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше й відкрито заговорив про ціну тієї трагедії, що її пережив народ. У збірці оповідань Ю. Яновського «Земля батьків» змальовано сильні характери, виняткові події.
109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу.
Література повоєнних років
Література повоєнних років представлена творчістю Ю. Смолича, І. Ле, І. Багмута, Л. Смілянського, О. Донченка, Ю. Збанацького. Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія Олеся Гончара «Прапороносці».
У другій половині 1940-х рр. українська проза широко відображає героїку відбудови й прагне правдивіше окреслити головну постать напруженої доби — людину-сучасника, що самовіддано працює в місті чи селі. Велику увагу критики й читачів у повоєнний час привернули перша й друга книги роману-хроніки М. Стельмаха «Велика рідня», «На нашій землі», «Великі перелоги», роман «Хліб і сіль». Твори О. Довженка — «Зачарована
Десна» (1956), «Повість полум’яних літ» (1957), «Поема про море» (1957) — цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст.