Бароко

Бароко

Бароко — мистецький напрям, що народився в середині XVI ст.

Батьківщина бароко — Італія, де виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців — бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтва й природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за п межами (Контрреформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо).

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерна пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.

Стиль домінував у європейському мистецтві в XVII ст. У деяких країнах бароковий стиль захопив кінець XVI і половину XVIII ст. (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), у живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д’Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), у музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки й Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Знавці й майстри бароко, вони познайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього й побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами й лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.

Бароко мало свої регіональні особливості. Тому бароко Мексики чи Бразилії ніколи не сплутаєш з бароко Португалії або Австрії чи України. Звичайно, головний напрямок задавали італійці та єзуїти, тому стиль бароко дещо помилково називали «стилем єзуїтів». Хоча саме єзуїти зробили бароко своїм характерним стилем та будували собори та монастирі саме в бароковому стилі.

Правдою буде ствердження, що в бароковому стилі були два напрями — бароко світське (палаци знаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійні споруди від монастирів до поодиноких каплиць). Напрями існували окремо, але постійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалів чи декору. Тому у XVIII ст. зала церкви нагадувала пишну залу палацу і навпаки, що помічали й сучасники.

Ознаки бароко

• Людина за ідеєю бароко — піщинка у Всесвіті: безсила, прагне допомоги. {Це виразно спостерігається в образі сотниківни: одинока, безпомічна, яку постійно супроводжує тривога).

• Людина є роздвоєною; відбувається боротьба двох начал — тіла й Духа.

• Дійсність для письменника втрачає свою реальність. Існує дві реальності: реальна та ірреальна. (В. Шевчук часто використовує форму сну, дивні явища, містичні образи).

• Головне у творах бароко — дивувати й вражати. Тому в них поєднується парадоксальність, контрастність, дотепність. (Чорт наділений розумом, мислить і може творити різні дива. Чорт (уособлення злих духів) перебуває в церкві — хіба це можливо для святого храму?).

• Метафора — головний художній засіб.

• Інакомовність образів і сюжету пов’язана з повчанням. Бароковий універсалізм проявляє себе й в багатомовності літератури. Валерій Шевчук складає детальну уніфіковану таблицю мовного функціонування (латинська, польська, російська, різні варіанти української) з вказівками на період використання, жанрові межі, що, зрештою, також презентується як універсальність картини мовного світу.

Функціонування в межах барокового культурно-мистецького простору кількох мовних варіантів порушувалось лише принагідно у працях Івана Вагилевича, Івана Франка, Михайла Возняка. Увесь період ХУІ-ХУІІІ ст., як правило, обмежувався вибором єдиномовних творів і в такий спосіб інспірував неповний розгляд літератури того часу. Отже, виявлення багатомовності літератури ХУІ-ХУІІІ ст., упорядкування та систематизація її форм — дослідницька ініціатива Валерія Шевчука.

Загалом, студії Валерія Шевчука вражають концентрацією фактологічного матеріалу, ґрунтовним і компетентним аналізом першоджерел і є тією експлікацією, що опирається на динаміку розвитку літературного процесу, дослідження його парадигми. Окремі ідейні та формальні зв’язки, що прокладає Валерій Шевчук поміж бароковими творами та відповідними їм поетико-риторичними схемами і фольклором, старокиївською літературою, розкривають вагомість «пам’яті» тексту та культури в його концепції.

Барокові тексти для Валерія Шевчука — могутнє джерело творчості. Ледь не в усі прозові твори вплетено цитати з барокових пам’яток, окремі фрагменти, посилання, згадки, що виразно прив’язують його художні структури до літературних явищ ХУІ- ХУІІІ ст. Відтак уся сукупність барокових «голосів» (Р. Варт) в різний спосіб пронизує прозу Валерія Шевчука, стаючи її «креативною пам’яттю» (Ю. Лотман), що опирається на давні системи сигніфікації та нарації.

Ці ознаки пов’язані з особливим статусом автора-дослідника й вказують на медіальну роль письма. Реконструкція барокового хронотопу, активне використання текстів ХУІ-ХУІІІ ст. для творення власних, інтертекстуальна гра демонструють повсякчасні перетини авторського та барокового дискурсу в художніх текстах Валерія Шевчука.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: