Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.
Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».
Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов'язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо:
Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'ї.
У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:
Та немає гірш нікому,
Що ніхто не пригорне
Як тій сиротині,
При лихій годині.
Навіть якщо у сироти і були якісь далекі родичі, вони часто відрікались від неї через її убогість:
Як у сироти пшениця родила,
А як у сироти кукіль уродився,
Тоді сироту родина любила.
Тоді од сироти весь рід одступився.
Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.
Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність:
Ой матусенько моя, та коли б же ти знала.
Як на мому серденьку та досадонька стала:
Що то за причина, що я сиротина,
Як у чистому полі та сухая билина.
Що вітер повіває, гілку похиляє,
Да горенько в світі жити, що всяк обижає.
Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але у кожній з них простежуються ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та ін.; викриваються вади людського характеру, висловлюється співчуття знедоленим та убогим. Утверджується народна мудрість, що проявляється у перевазі духовних цінностей над матеріальними, здатності до співпереживання, вміння передати в пісні духовні здобутки попередніх поколінь.
Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.
Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків:
Я хлопець молодий — в свого батька вдався.
Фітю-мітю, поза плітю в коноплі сховався.
Як пішли дівчата конопельки брати,
то я мусів з конопель в гарбузи тікати.
Дівчата з жартом відмовляють таким парубкам:
Як ти миші боїшся — А до мене не ходи.
На воротах повісся. Цур тобі, пек!
Ізгинь, пропади,
Предметом висміювання є також невдалі побачення, коли хлопцеві доводиться сидіти зачиненим у хижці, ховатися у запічку чи городами тікати від сусідських собак:
А до мене Яків приходив, Не пішов же Яків додому
Коробочку раків приносив! Та заліз у хижку в солому,
А я тії раки забрала, А собаки гавкати стали,
А Якова з хати прогнала. Поки батько й мати не встали…
Добродушним гумором сповнені пісні про дівчат, які самі залицяються до хлопців:
Дівка в сінях стояла,
«Ти, козаче, ходи,
На козака моргала:
Мене вірно люби,
Серце моє!»
У них народ вдало підмічає характерні риси таких дівчат, що не можуть всидіти вдома, коли десь грає музика, неохоче виконують хатню роботу, тільки думають, де б розвеселитись:
Кину кужіль на полицю
Нехай миші кужіль трублять,
І піду на вечорниці.
Нехай мене хлопці люблять.
У таких піснях часто змальовується образ матері, яка то «виховує» дочку, а то поблажливо ставиться до її примхів, чи навіть сама випроводжає «погуляти»:
Послала мене мати
А я собі гуляю,
До хлопців погуляти:
Як рибка по Дунаю.
«Погуляй трохи, доню,
Як рибка з окунцями
Я ж тобі не бороню!»
Я, молода, з хлопцями!
Тут теж нерідко зустрічаємо збережені з далекого минулого об-рази-архетипи води, річки, елементів світу природи.
Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: «хоч я гарна, та ледащо», «чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна». Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатись дівчатам:
Ой, дівчино, не вір ми, не вір ми,
Я мандрую тут і там, тут і там,
Бо я хлопець мандрівний, мандрівний,
Подобаюсь дівчатам, дівчатам.
Ще більш колоритно, з непідробним гумором народ співає про сімейні стосунки, родинні взаємини. Поширеною є тема залицяння кума до куми чи сусіда до сусідки:
Ой кум до куми залицявся. Ти кума, ти душа,
Вибирати конопельки обіцявся: Ти кругом, кума, хороша.
Добродушною іронією пронизані пісні про жінку, яка є невправною господинею:
Гоп, мої гречаники, Молов батько, не віявши,
Гоп, мої смачні, Пекла мати, не сіявши,
Чогось мої гречаники 3 помийниці воду брала,
Не вдалися вдачні. Гречаники учиняла.
У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат, але ті відповідають:
Я в середу родилася, Не піду я за старого,—
Кажуть люди — горе. Бородою коле.
У таких піснях старий чоловік є не трагедією для молодої жінки, а, навпаки, стає об'єктом насмішок, бо дружина його обдурює, ходить на танці, гуляє з молодими:
Ой ти, старий дідуган,
А я молоденька
Ізогнувся як дуга,
Гуляти раденька;
і просить в Бога:
«Поможи, ми, Пане Боже,
І повісь на грушу,
Возьми з діда душу.
Щоби старим знати,
Возьми з діда душу
Як молодих брати.
Комічно змальовується молода вдова, яка не дуже переймається смертю свого чоловіка, не страждає від самотності:
Удовицю я любив,
Подарунки їй носив.
Носив сало, носив свічки,
Носив м'ясо, носив стрічки.
Носив гречку, черевички,
Носив просо, носив мак.
Ось було як!… А раз таки теля припер,
Доки допер, трохи не вмер,
А вона мені змінила
І панича полюбила.
Слід зауважити, що традиція сміятися над смертю є дуже давня і бере свій початок у доісторичні часи, коли в обряді поховання після тризни над покійником справляли похоронну оргію, задум якої полягав у тому, щоб веселими гучними піснями, іграми, забавами «прогнати» смерть, утверджуючи таким чином перемогу життя. Тому серед слов'ян дуже поширені гумористичні пісні, жарти, дотепи на тему смерті у формі діалогів:
— Ой, умру, мила, ой умру мила,
— Ой умру у ха-ха, мила чорнобривая.
— Де ж я тебе поховаю, милий мій миленький,
— Де ж я тебе поховаю, голубе сивенький?
— В кропиві, мила, в кропиві, мила,
В кропиві уха-ха, мила чорнобривая…
Подібні пісні зустрічаються у всіх слов'янських народів. Ще одним підтвердженням давності походження цієї групи пісень є численні твори на сюжет про смерть і весілля комара (мухи), які, вочевидь, є відлунням древніх весняних обрядів.