Комедія
Комедія (грецьк. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. К. як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії “Ахарняни”, “Мир”, “Лісістрата”, “Вершники”, “Птахи”. Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо, їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв’язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об’єктивними законами суспільного розвитку.
В історії світової літератури є чимало блискучих К., написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI-XVII ст. К. домінувала в іспанській літературі. Автору “Дон Кіхота” М. де Сервантесу належить крутійська комедія “Педро де Урдемалас”. Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Кальдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В.Шекспіра. Уже ранні його К. (“Комедія помилок”, “Приборкання норовливої”, “Два веронці”) будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах (“Сон літньої ночі”, “Багато галасу з нічого”, “Дванадцята ніч”, “Кінець діло хвалить” тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму К. досягла в творчості Ж.-Б.Мольєра (“Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”). Пафос його п’єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П.Бомарше (“Севільський цирульник”, “Шалений день, або Весілля Фігаро”, “Злочинна мати”).
Витоки української К. — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Як і в кращих зразках європейської К., у центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст.: І.Котляревського (“Москаль-чарівник”), Г.Квітки-Основ’яненка (“Сватання на Гончарівці”), П.Котлярова (“Быт Малороссии”, “Любка”) — опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г.Квітки-Основ’яненка, написаних російською мовою (“Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, “Дворянские выборы”, “Шельменко-денщик”, “Шельменко — волостной писарь”). У другій половині XIX ст. з’явилися К., що розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах (“За двома зайцями” М.Старицького, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн” І.Карпенка-Карого, “Чмир”, “Мамаша” М.Кропивницького, “Майстер Черняк” І.Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX ст. Одна з перших К.. цього часу — “Рожеве павутиння” Я.Мамонтова. Вершини розвитку К. досягла у творчості М.Куліша (“Отак загинув Гуска”, “Хулій Хурина”, “Мина Мазайло”). В літературі останніх десятиліть К. представлена в творчості О.Коломійця (“Фараони”), О.Підсухи (“Ясонівські молодиці”), Я.Стельмаха (“Вікентій Прерозумний”), В.Минка (“Жених із Аргентини”). У сучасній українській і світовій літературах К. набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л.Піранделло, Ж.Ануй), трагіфарс (Е.Іонеско), комічна алегорія (Є.Шварц), комедія-притча (В.Минко).