Ліричні твори в українській літературі
Лірика — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, у якому у формі переживань осмислюється сутність людського буття. В основі ліричного твору — думки і переживання ліричного героя.
Ліричний герой — суб’єкт висловлювання в ліричному творі, своєрідний персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов’язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає певні переживання.
Діапазон лірики — широкий. Усе, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, хвилювання та події в ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж в епосі. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі трапляються рідко (вірші в прозі Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами»). Ліричні твори майже завжди безсюжетні, викликають у читача емоції, збуджують думку, навіюють певний настрій. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом («Сонце заходить» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).
Жанри лірики:
- ода — урочистий ліричний твір, написаний на честь видатної людини, важливої суспільної події тощо;
- сонет (іт. яопеПо — звучати) — ліричний вірш, що складається із чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед — або (рідше) перехресною: абаб, абаб, вде, вде;
- псалом (грец. рзаїтоз — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди («Сад божественних пісень»), Т. Шевченка («Давидові псалми»);
- епітафія (грец. еріїарИіов — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам’ятнику. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович). У літературі XX століття з’явилися епітафії Василя Еллана-Блакитного (Елланського), В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення;
- епіграма (грец. epigramma — напис) — жанр сатиричної лірики. Епіграма була популярною у творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Са- мійленко, В. Сосюра, Д. Білоус, В. Симоненко, П. Осадчук;
- елегія (грец. е^еіа — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортеп’яно»), До цього жанру звертаються й сучасні поети (І. Драч, Л. Костенко);
- послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. Для творів цього жанру характерна дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднується з панегіричною, гумористичною або сатиричною. До жанру послання зверталися Т. Шевченко («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «До Основ’яненка»), І. Франко («Товаришам із тюрми»), Леся Українка («Товаришці на спомин»). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари (Драя), В. Сосюри;
- ліричний портрет — це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк «До портрета Мазепи»), У ліричних портретах замальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи;
- думка (дума) — ліричний жанр медитативно-елегійного характеру. Думками є твори Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови»), цикл віршів М. Петренка «Думи та співи».
Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанроутвореннями. У поетичній практиці трапляюся жанри, запозичені з музики (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, нарисами, оповіданнями, новелами, памфлетами.
Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, тому виділяють широкі жанрові групи творів, зокрема лірику філософську, медитативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну, наукову.
Філософська лірика передбачає домінування раціонального над емоційним. Її предмет — філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи. Філософська лірика послуговується такими жанрами: елегія, етюд, сонет, газель, рубаї.
Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з оточенням. Звідси в медитативних віршах інтонації-роздуми.
Медитація спостерігалася в ліриці Л. Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків: Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки; символістів початку XX ст.: П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б.-І. Антонича та багатьох інших. У сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус «Палімпсести»), Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою, нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель із внутрішнім життям людини та іншим.
Сугестивна лірика (лат. suggestio — натяк, навіювання) — жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Сугестивна лірика — найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. Тут домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першому плані — живе враження. До сугестивної лірики найчастіше вдаються митці з інтроспективним мисленням (Л. Костенко «Осінній день, осінній день, осінній…»).
Публіцистична лірика — це відкрито тенденційні твори. Її предмет — соціальні, політичні, світоглядні проблеми; завдання — утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широкому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне й емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація. Публіцистична лірика використовує жанри монологу, послання, оди, памфлету, репортажу, відкритого листа.
При вивченні ліричних творів часто використовують тематичну класифікацію. Виділяють такі жанри:
- громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття (В. Сосюра «Любіть Україну»). У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну і патріотичну тематики;
- інтимна лірика відображає переживання героя, пов’язані з особистим життям. Її різновиди:
- любовна — про кохання як стан душі ліричного героя;
- еротична — про тілесне чуттєве кохання;
- родинна;
- лірика дружби;
- філософська лірика — осмислення сенсу людського життя, проблеми добра і зла;
- релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання;
- пейзажна лірика — передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи;
- сатирична лірика — викриває суспільні або людські вади.