МУР
(МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ)
Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух), до складу якого увійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпря- нці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено — Ді-Пі): мово- та літературознавець Юрій Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Домонтович (Петров), літературознавець І. Кошелівець, Іван Багряний (Лозов’ягін), Леонід Полтава (Пархомо- вич), Василь Барка (Очерет), Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.
Невдовзі з’явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування; друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож розвиток її індивідуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об’єднати розрізнені струмені української літератури.
Одначе така спроба виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з’ясувалося вже на першому з’їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія. З одного боку опинилися прихиль
ники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (Іван Багряний, Ю. Косач та ін.), а з другого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, Михайло Орест (Зеров), В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід Миколи Хвильового (Фітільова), М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу в застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х рр., а невдовзі створили незалежне літературне об’єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до відмінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського письменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки.
Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об’єднати розпорошені сили українського письменства, усунути хибні, гальмівні концепції «неопросвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму».