ЖУЛИН І КАЛИНА
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністом, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив…
Рум’яноє лице зблідло,
І губи зів’яли,
Серце єго в горюванню
І душа в печалі.
І кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
“Проклятая розлучнице!
Нащо світ в’язати?
Розігнала-сь дрібні діти…
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки –
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У груди нині розпукою
Печаль ся копає;
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!..
Чи я ходжу, чи я ляжу,
Життя-м проклинаю;
Бідне серце зайшло кров’ю,
Сльози проливаю!
Щастє знило, мир розбився,
Лиш мені тужити;
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!”
А по Дністру б’ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Скрізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться,
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,
Єй свита рясниться…
Крвсне личко блідненькоє
І очі чорненьки,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтеньки.
Клекотять вовноньки бистрі,
Глухо, тихо б’ються,
Поверх вовнь тумани сині
[З] ватров зливаються…
Жулин руки звів злегонька,
Лице розтліває,
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
“Чо ти туда блудна ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява;
Як гляну на тя, марнію,
Миленька, білява!
Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє,
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя зогріє”.
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись посміхає,
Очі вуглем ярим тліють…
К ньому прмовляє:
“Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м життьом,
Ізсохло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м,
А за вірність мою
Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо;
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристий
Ясний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані,
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горюваннє;
Світличенька без оконець –
Сонце не зогріє;
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку;
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під голівку
Та рінець біленький”.
Відьма чорними очима
Скрізь серце прошила,
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала…
І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище;
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє,
Сереж вихру забіліє,
Ниє, маячіє…
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають,
І тріскучий гром ударив,
Граньці-сь розсипають.
Жулинові проканули
Сльозоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б’є ся в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило крвою.
“Ах, Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені, вжесь не моя,
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно,
Шептять червачоньки.
Ще зажди, не стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу,
За мене не дбаєш,
Та вже ж я тя не прикличу,
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум’яненькі
Уже посиніли.
не будеш дрібними слови
К мене промовляти,
Ні білими рученьками
У собі пригортати”.
І Жулин замовк… думає,
Дрож го пронимає,
Нич не видить, нич не чує,
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закрвлене,
В голові ся закрутила,
Оченьками жене;
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою…
Вергся в синій вир глубокий,
В ріку бистренькую.
І вир під ним розтупився,
До дна, іграючи,
І закипів пак поверху,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листє туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.
На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина
За руки-ся держали.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини в річі часом
Усміх озіркався,
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє,
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся затяли,
І груди надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький
Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.
Тут злетіли ворон тучі,
Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина на торкнулись,
Здалека кружали.
Як на него надлетіли,
Падали, здихали:
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа, з світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами,
Вихрове го обкотили
Піску туманами.
А верх него насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає
На пам’ять вічную.