Васильченко Степан
Свекор
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне “старувати”, то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, – Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: “А нащо так накришувати та наляпувати!” Або забуде хто шапку в хаті зняти, – він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: “Он бач, що там таке!”
Не вподобається йому що-небудь – зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потім скаже:
– Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його “свекром”.
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, – каже йому одного разу мати, – тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
– Ну, так і женіть, коли пора! – озвався з-під печі Василько.
– От такої!.. – сміється, дивуючись, мати, – а до школи ходити вже й не хочеш?
– Що мені та школа – хліба дасть? – старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
– Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, – старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
– Тільки котрого б нам з трьох женити? – міркує батько далі. – Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ…
– То як ти скажеш, Василю? – вдався вже до його батько. – Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
– Ги!.. – засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
– Ну, то чого ж там сміятися! – промовляє поважно батько. – Кажи: коли женити – будемо женити, коли ні – підождемо.
– Кажи, Васильку, – то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, – обізвалася й мати. Василько оглянув усіх – ніхто не сміється. “Чому б і справді мені не женитись?” – подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: “Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..”
– Ну, то як же? – казала мати. – Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
– Хо-чу!..
– Ну, от і гаразд! – каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна – ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
– Ганну хочу, – промовив Василько сміливіше.
– Ганну то й Ганну, – згоджується батько, – тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
– Ну, то не будемо ж і гаятися, – каже далі батько, – будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса – кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, – то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
– Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, – каже до його батько. – Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити – Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже й не до душі йому…
– А де ж я грошей візьму? – спитав він.
– Як де грошей візьмеш? – дивується батько. –
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити… Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
– Е-е!.. – протяг Василько з непевністю.
– Будеш уже сам усе робити – себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? – перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
– Я не хо… – промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
– Ну, а як же, сину? – ласкаво й тихо казав батько. – Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали – робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою…
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
– Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
– А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
[1911]