Васильченко Степан
Олив’яний перстень
Повість
1
Вимандрувало на село їх троє.
Перший – Валер’ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч
має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий,
підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому – з латками, пояс нижче
живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, “до
останньої каплі крові”. Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на
оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть
спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем
під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили
його і в іншому вигляді – коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній
підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту
очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту
гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного,
енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.
Другий – Вітя Барановський – син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди
буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він
усе теє добуває – із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання
хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі
затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі – нічого не чує й не бачить, думає
про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата
стиха кидають йому сердито: “Вітька – босяк”, – не сердиться. Коли ж у школі
відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього
ніщо не зробиться – він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор.
Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий,
років п’ятнадцяти-шістнадцяти.
Третій – Кость Ясінський – біженець із Холмщини; документів у нього – ніяких, і
скільки йому років – ніхто не знає. Може, п’ятнадцять, а може, й сімнадцять –
хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло
себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього,
гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки
здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях
пише їм “летучки”. Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх
дівчатам. “Дівчур” – дражнили його в школі.
Дівчур, волочур,
дівки штани подеруть,
із вулиці проженуть…
ІІ
Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті
стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили
каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки.
Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь
день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс,
хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив
усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як
ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.
Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно
вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до
кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.
Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика
купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
–Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно:
товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
– А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, – сказав Вітя. – Ти ж збирав
екскурсію на село?
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
– Збирав, – сумовито промовив він, – та з нашими учнями хіба організуєш що
путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось – так один – “мені зараз не
можна”, другий – “мене не пускають удома”, а інші тільки пустили з школи,
порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех…
Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
У Валі блиснули очі:
– Вітька! – ляснув він несподівано товариша по плечу. – Скільки ще зосталось
канікул?
Вітька подумав:
– Та ще більше місяця, – а що хіба?
– Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
– Куди? – засміявся Вітя.
– В мандрівку, на села, слово честі – давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в
цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там,
ліс, поле…
Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах
блиснув лінивий огник.
– Хіба от що, – перебив він Валю, – чи не махнути у гості до Бондарів на
Полтавщину… У них, казали, пасіка є, – хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
– А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі – Василь і Настя: він у доморобній
свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече
полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається
миролюбною усмішкою: “Та й за віщо ви завелися? От люди!” А поруч Настя: сірі
очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються.
Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить
губу – дражниться:
Одчепись, препоганий,
ти ж мені не рівня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарівна.
Так усі й звуть її у школі – Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не
втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, “святий хлібець”; обдує на йому
порох, у кишеню ховає: “оддам чиїйсь корові, щоб з’їла”. Пригадували, як він
завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: “Гур-гур – і немає дня”.
– Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?
Ліщина простягнув руку.
– Лясь! Лясь! –
Погодились.
– Підем.
– Ну от, – зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:
– Де живуть Бондарі – ти знаєш?
– Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.
– От тобі й маєш! Треба знати докладно – в якому селі, в якій окрузі.
– Стій, – зразу пригадав Вітя, – Кость, здається, Ясінський листується з ними. В
нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.
У Валі блиснула ще одна нова думка:
– Може, і його умовимо з нами. Правда?
– А цей піде! – певно чогось промовив Вітя. – Неодмінно піде!
– І як воно гарно все виходить! – говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
– Ходімо!
І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.
III
В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили
дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.
– Костю! Костю!
Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
– Вставай, он до тебе прийшли.
– Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? – спросоння змагався Кость.
– Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:
– Де вони?
Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать
Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і
позіхаючи, протер очі, придивляється:
– Хто тут такий? – А далі впізнавши: – А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
– Ходімо далі, щось скажемо, – промовили ті таємничо, як змовці.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині,
в бур’янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати.
Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
– Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? – Зо сну
Кость ще негаразд розумів, про що мова.
– Та кажу ж – до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в
Костя іскра.
– Та це ви справді чи так тільки? – одкашлявшись, радісно промовив він.
– Як “так тільки”? Справді! – рішуче обоє разом промовили товариші.
– До Бондарів?
– До Бондарів!
– На Полтавщину?
– На Полтавщину!
– За двісті верстов? Пішки?
– Та хай буде хоч і триста – що нам! Не дійдемо?..