Олив’яний перстень – Степан Васильченко

Васильченко Степан

Олив'яний перстень

Повість

1

Вимандрувало на село їх троє.

Перший – Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч

має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий,

підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому – з латками, пояс нижче

живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, "до

останньої каплі крові". Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на

оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть

спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем

під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили

його і в іншому вигляді – коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній

підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту

очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту

гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного,

енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.

Другий – Вітя Барановський – син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди

буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він

усе теє добуває – із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання

хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі

затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі – нічого не чує й не бачить, думає

про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата

стиха кидають йому сердито: "Вітька – босяк", – не сердиться. Коли ж у школі

відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього

ніщо не зробиться – він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор.

Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий,

років п'ятнадцяти-шістнадцяти.

Третій – Кость Ясінський – біженець із Холмщини; документів у нього – ніяких, і

скільки йому років – ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять –

хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло

себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього,

гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки

здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях

пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх

дівчатам. "Дівчур" – дражнили його в школі.

Дівчур, волочур,

дівки штани подеруть,

із вулиці проженуть…

ІІ

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті

стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили

каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки.

Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь

день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс,

хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив

усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як

ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.

Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно

вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до

кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.

Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика

купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

–Здоров, Валю!

Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно:

товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.

– А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, – сказав Вітя. – Ти ж збирав

екскурсію на село?

Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.

– Збирав, – сумовито промовив він, – та з нашими учнями хіба організуєш що

путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось – так один – "мені зараз не

можна", другий – "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи,

порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех…

Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?

У Валі блиснули очі:

– Вітька! – ляснув він несподівано товариша по плечу. – Скільки ще зосталось

канікул?

Вітька подумав:

– Та ще більше місяця, – а що хіба?

– Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

– Куди? – засміявся Вітя.

– В мандрівку, на села, слово честі – давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в

цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там,

ліс, поле…

Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.

Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах

блиснув лінивий огник.

– Хіба от що, – перебив він Валю, – чи не махнути у гості до Бондарів на

Полтавщину… У них, казали, пасіка є, – хоч меду наїмося.

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:

– А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!

Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі – Василь і Настя: він у доморобній

свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече

полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається

миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі

очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються.

Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить

губу – дражниться:

Одчепись, препоганий,

ти ж мені не рівня:

що ти швець, вражий мнець,

а я Бондарівна.

Так усі й звуть її у школі – Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не

втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому

порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він

завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур – і немає дня".

– Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

Ліщина простягнув руку.

– Лясь! Лясь! –

Погодились.

– Підем.

– Ну от, – зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:

– Де живуть Бондарі – ти знаєш?

– Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.

– От тобі й маєш! Треба знати докладно – в якому селі, в якій окрузі.

– Стій, – зразу пригадав Вітя, – Кость, здається, Ясінський листується з ними. В

нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

У Валі блиснула ще одна нова думка:

– Може, і його умовимо з нами. Правда?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар