— Запрягай свого коника і, поки цілий, рви звідси кігті. — з даху своєї броньованої колісниці прогув басоля і знову ввімкнув прожектор. І знову вимкнув. І знову ввімкнув…
Мною затіпало. Я схопив косу і косанув перед прожектором жовте повітря.
— Черкани нею собі по яйцях! — порадив мені мій амфібійний візаві.
— Присвіти прожектором яйця свої, щоби мені цією косою було видніше зробить тебе євнухом! — порадив йому і я.
— Як, як ти сказав? — він не повірив, що так з ним говорять.
— Руки по швах! Стояти й не ворушитися! — наказав я.
– І шо, і шо? — тепер в його голосі почулася ошелешеність, і він, і його напарник викинули цигарки за спини. — Ну, стою… ну, стою… — Раптом він напиндючився знову. — А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь. А ти хто за один?
— П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я — маршал Микола Вінграновський!
— Слухаю, товаришу маршал! — мічманів голос враз пересівся. Його рокочучий бас зів’яв, і він для себе прошепотів: — І треба ж, Йосип його на кобилі, отак попастися. Погоріти на рівному місці.
— Влипли по самі вуха. — відшепотів Дузю його напарник.
— З прибуттям до частини доповісте командиру!
– Єсть, товаришу маршал, доповісти командиру про п’ятнадцять діб заслуженої «губи». — і разом, удвох, вони пригнули прожектор собі під ноги, від чого їхня амфібія стала схожа на шаленіюче вогнище, а всередині вогню опинились тепер вони — Дузь і його напарник. Тепер горіли вони, як перед тим палахкотіла моя Манюня.
— Товаришу маршал, дозвольте…
— Відставити балачки!
– Єсть, товаришу маршал, відставити балачки й не розмовляти! Та що накажете: наше світило нехай працює, чи його к бісу вимкнути?
— Ваше світило нехай працює, а ви прямуйте своєю дорогою.
— Товаришу маршал. — в голосі Дузя з’явилось благання. — Свою «губу» я відбуду, але дозвольте мені звернутись до вас з інтимним проханням…
— Підійдіть. — згодився я.
Мічман сплигнув з амфібії і заскавчав.
— Що трапилося? — запитав я його.
— Наступив на мокрий буряк ногою. І, мабуть, підвихнув. Пху. — й на другій нозі він підскакав до мене — в ряхтінні прожектора його, ніби пудова гиря, смоляна голова смоляними очима причорніла до мене ближче. Дивитись мені в обличчя мічман не зважувався. Його чинопідлеглий погляд лиш винувато пробіг й не зупинився ні на моїх підковоподібних вусах, що я їх заради Магди рівненько підстриг, ні на моїх ради неї поголених щоках. Не запримітив мічман й американського прапора над козирком мого кепа, якого я, ніби знічев’я, зняв з голови й заховав під сидіння. Зате смоляний його погляд прилип до бронзової блискавки, що була вшита в куртку й таємниче полискуючи, видавалася золотою. Оцінивши її дорогу значимість, він, вже нарешті, зважився глянути в мої маршальські очі і самовіддано дивлячись в них, ще один раз пересвідчуючись, з ким має справу, — багатозначно умгукнув. Тоді, оглянувшись, чи ніхто нас не чує, заговорив:
— Товаришу маршал! Пробачте й простіть мені ті непоштиві яйця. Я, Йосип його на кобилі, здуру бовкнув про них, бо що в мене в ширінці, те в мене й у голові. А все йде від того, що я, відколи на флоті, думаю лише про одне — про баришень. Вдень і вночі я думаю тільки про них. Ось через що я такий аморальний. Розпуста вилазе з мене сама… Ви дозволите мені балакати ще?
— Стривайте! — зупинив я охочого до балачок сексуального морського вовка, бо, дрімливо помуркуючи моторами, до амфібії дотягувалася колона моряцьких машин. Цим разом від них погнало таким духом маринованих оселедців, що в носі мені закрутило і я облизався. Заграли ніздрі й у Дузя, а на його напарника напала голодна гикавка.
— Коли нас, моряків, один раз на сто років випускають на берег провітритися, — продовжував Дузь, — на кілька отих куцохвостих годин на волю, то з кожним із нас на березі відбувається одне й те саме — ми тільки й дивимося, до якої б це баришні підлататися… І підлатуємося. То морозиво з нею з’їси, купиш насіння чи навіть губну помаду й обов’язково зводиш в кіно, бо після кіна вона до тебе уже й сміється. І ти підрегочуєш їй. Тоді, позиркуючи на годинник, аби не спізнитися на корабель, прихиляєш кралечку до плеча й ведеш її через скверик, де густіші кущі. Ложиш її, покірливе золотце, на травичку і вже добуваєш з штанів свого банабаку, коли раптом тобі над потилицею хтось з патруля як закомандує-пожартує: «Марш, злягальнику, на корабель! Твоє увільнення закінчилось!» А тут іще й сам патруль, наче звір, неподалеку стовбичить і точить об тебе очі… Та пропади воно пропадом все і з такою любов’ю, і з отакою волею. Хоч бери та й сказися.
— Тепер ваше море на буряках? — запитав я мічмана
— Ні, товаришу маршал. Наше море — на морі, а сюди, у степи, кинули нас на допомогу трудящим колгоспникам для вивезення буряків на цукровий завод. І зараз ми тут: окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту з п’ятьма бортовими машинами та при одній амфібії шукаємо ввірений нам колгосп «Шлях до Комунізму» й ніяк не можемо його знайти. Прибуваємо — як і накреслено в нас на карті — у відповідне село, питаємо в голови: «Ви — колгосп “Шлях до Комунізму”?» «Ми». «А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків». «Ні, — каже нам голова, — ви не до нас. Наш буряк позавчора вивезли такі ж, як і ви, тільки солдати, їдьте оно за горб, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш». Тягнемося за горб. Приїздимо. Питаємо в голови: «Ви — колгосп «Шлях до Комунізму»? «Ми». «А ми — моряки. Прибули до вас для вивезення буряків». «Ні, — каже нам і той голова. — Ви не до нас. Наш буряк вчора вивезли такі ж, як і ви, тільки танкісти. Туди оно їдьте за косогір, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш», їдемо. На косогорі нам звечоріло і я увімкнув прожектор. Свічу-свічу в присмерку по дорозі, а тоді, думаю, дай, для розваги, полякаю на ніч лисиць. Розвертаю світило в поле, свічу в теміні по бур’янах, коли, бачу, пасеться коник.
— Лошичка, — уточнив я. — Моя маленька. Моя манюнечка. — пожалів Дузь Манюню й нахилився до її вуха. — Влупи мене в зуби копитом, аби в темній моїй голові засвітилося.
— За безкорисливу відданість трудовому народу… — почав урочисто я й церемоніально подивився на Дузя. Він передчув, що зараз має відбутися щось небуденне, і його плечі пішли назад, а голова — вперед.
— За безкорисливу відданість трудовому народу і солідарну йому допомогу знімаю з вас гауптвахту і нагороджую премією та медаллю. — і, нахилившись на днище воза, відімкнув сундучок, де з-поміж рибальського причандалля в мене валялося кілька, схожих на Магдину, сувенірних срібних медальок. Я накупив їх у котромусь з кіосків Об’єднаних Націй, аби переробити на блешні для спінінга й на час відпустки возити з собою. Взявши одну таку миловидну медальку-блешеньку з гачком-трійчаком, я приколов її до сірої роби Дузя. Дузь покосився на невідому йому відзнаку й зніяковіло закліпав.
— Вітаю, мічмане, й поздоровляю.
— Радий старацця! — видихнув він.
Затим я дістав з діжечки пляшку віскі і вклав її Дузеві в ліву руку, бо права його рука, віддаючи мені честь, посмикувалася на скроні біля мічманського з крабом кашкета. — А на закуску вам — дичина! — й зійшовши з воза, відв’язав від акацій шпагат з качками і всі дев’ять штук лапами догори почепив на Дузя.
Тепер з медаллю Організації Об’єднаних Націй та із розкішною в’язкою вітчизняних качок на шиї мічман Микита Дузь був готовий для подальшого пошуку ввіреного йому колгоспу «Шлях до Комунізму».
— Обсвіти мене з маршалом, аби нас бачили й чули всі! — гукнув він своєму напарнику-гикавці, і той з даху амфібії всмалив прожектором по Дузю й мені, що ми з ним одразу ж перетворилися на смолоскипи.