Заходився порядкувати і я, бо поки і їхав, й дививсь, і втішався своєю мандрівочкою, мій реманент на возі потихеньку розворушився й почав подзеленькувати та бряжчати: чотири каністри з водою — одна для мене і три для Манюні, а поруч з ними залізний ящик — сокира, молоток, лопата, щипці, зубило, цвяхи, запасні для Манюні підкови, — довелось відтягнути на різні боки, аби каністри і ящик поміж собою не дотикалися. Ще один ящик з посудом — миски, ножі, кухлі, казан, сковорода, мідна ступка для кави — довелося відсунути від дубової діжечки, що служила мені для харчів, а поміж ними, аби не грюкали, покласти мішок Манюниного вівса…
Тепер: куди діти килим й брезент? Цей обгорілий килим і кучугура пропаленого брезенту, що їх ще тоді, разом з Манюнею й возом, цигани примусили мене в них купити, — загромадили віз на третину. Нащо з ними вожуся? Для чого вони й Манюні, що їх, бідна, тягне? Був би я циганом, кочував вкупі з жінкою й дітьми в спеки й морози і рік, і два й усе весняне, літнє, осіннє й зимове життя на килимі під брезентом — хто б тоді що говорив? Та коли в тебе лише тридцятиденна відпустка і ти, нікому незнаний і невідомий, з тихою насолодою злизуєш з губ дощове моросіння й крізь те моросіння золотаво-імлавий вересень, затамувавши подих, стоїть у небі і на безлюдді, — що тобі треба ще? Нічого. Маєш на возі два кожухи. На ніч одного стелиш, другим вкриваєшся, мостиш під голову покритий рядном оберемок соломи, лежиш під місяцем чи без нього, вмикаєш приймач або не вмикаєш його зовсім, світиш ліхтариком, читаєш чи дещо пишеш, — біля тебе твій кінь з лошатком, собака, нехай і поки що цуцик, козацький притихлий степ з колишнім іменем Дике Поле, а по-теперішньому — спільні колгоспні ниви…
Поки я, накинувши збоку на дуги, провітрював килима і брезента, від яких до сих пір пахло циганським димом, Орлик влігся на моріжку під Манюниними очима. Задрімала й Манюня. Вона завжди дрімала стоячи. Лежачою я ніколи її не бачив — як і кожен при силі кінь, до старості літ вона спатиме на ногах…
Султанчик надибав на моріжку черепаху. Подумавши, що перед ним лежить в траві камінець, Султанчик взявся гострити об нього зубки. Камінчику це не сподобалося. Визирнувши з-під лопушка, що об нього обточує зубки непоказний з себе цуцик, він зненацька ожив і подибав до зарічка. Султанчик спантеличено дзявкнув. Хвостик його завмер. А горбкуватий камінчик чимчикував до води! Султанчик стрибнув за ним й перегородив йому шлях. Камінчик завмер удруге… Саме тоді з безгомінного поля цуцикові почулося щось таке, що вушка його настовпужилися. Повела головою й Манюня. Помітив і я: польовою дорогою, що сіріла з соняшничиння до Кодими, їхали велосипедисти. Вони з’явилися з-під жовтобоких при небозводі хмарин й, налягаючи на педалі, замиготіли вдалечині тоненькі, як комарі. Всього їх було з десяток і кожен, витягнувши над кермом шию, чесав у нашому з Манюнею напрямку. За велосипедистами, наздоганяючи їх, забурчали з люльками мотоцикли й пухкаючи із вихлопних труб голубими, чорніючими на очах, клаптями диму, посмикали до Кодими вкупі. Та ось їх, — і тих, і тих, — від того ж таки жовтобокого небозводу, наздогнали кілька легкових автомобілів. І через те, що інших доріг тут не виднілося, а звертати в соняшникове паліччя автомобілям не личило, то, натискуючи на сигнали, вони почали розганяти на бур’янисті узбіччя і велосипеди, і мотоцикли. Мотоцикли з велосипедами підняли крик і разом з клаптями чорного диму над полем піднялися й чорні слова. Автомобілі вирвалися наперед, та ненадовго, їх, як і решту колимських паломників, обігнали два бронетранспортери. Ламаючи та кришачи соняшничиння, бронетранспортери ломилися до Кодими навпрошки, і коли когось іншого ця яриста, в рівчаках та баюрах земля ще труситиме навіть вві сні, то для їхніх всесильних коліс вона була за курортну прогулянку. Бронетранспортери нарізали щодуху й завиграшки, а їхні зенітні кулемети на броньованих обладунках стриміли в зеніт чітко і однозначно.
Та втриматися попереду хоробрі бронетранспортери все-таки не змогли. Перегнавши велосипеди, мотоцикли й автомобілі, їх наздогнав й перегнав вертоліт. Він несподівано випав з неба, з нізвідки й з нічого, і похнюпивши голомозу голову, проскрекотів не лише над паломниками, але й над своїми родичами по службі — відважними бронетранспортерами. Переганяючи їх, вертоліт понад ними немов засміявся, і вже за хвилину сідав біля нас на буркуновій стежці. Поки він втихомирювався, з нього ніхто не виходив. Коли ж пропелер пример, його круглі, в зелених й жовтих розводах двері хитнулися й з них, схвильовані і веселі, нетерпляче повискуючи, вискочили собаки. Перекидаючись через голови, чорнолискучі гавкунчики почали відмічатись на всьому, що навкруги лежало й росло. Найперше, що зробили вони, так це обдзюрили вертольоту його колеса. Затим примочили стежку. Не обійшли увагою й очерет. Ті очеретини, які песики прикропили, заблищали навпроти вечірнього сонця, наче новенькі. Потім песиголовці метнулись до Кодими, аби відмітитись і на ній, коли наштовхнулися на нашого воза. А тут ще й Султанчик вищирив білі зубки. Правда, Султанчик, шкірячи проти свого собраття свої войовничі зубки, про всяк випадок, став відступати до воза — вискочив на голоблю, з голоблі на передок, де біля мого чобота причаївся…
Побачивши огрядного, з дугами екіпажа, а на ньому й немалого мене з віжками в темних руках, вертольотні барбосики знітилися і немов за командою, гунули всі назад, під обвислий пропелер. Під ним вони повлягалися й стали чогось чекати. І дочекалися: з вертолітних дверей на їхні голови вилетіло, кимось їдене і недоїдене, копчене теляче стегно! Воно метельнуло так, що могло би собою покалічити й вовка. Собацтво розскочилося, але догризати стегно не стало — собарництво любило щось пашистіше і свіжіше. Зате зраділи мурашки. Вони, що жили тут при стежці під зрізаною шапкою соняшника, саме заготовляли харчі на зиму й для них ця теляча гомілка прилетіла негаданим подарунком. Їм, дорослим мурашкам, і їхнім, як мак, малим дітям стане чим харчуватися до весни…
З круглих плямистих дверей, в плямистих штанах й сорочці, з короткою зачохленою зброєю впоперек живота, з’явився ширший як довший, такий собі оберемкуватий чолов’яга. Його жовті зернисті очі одразу ж нагледіли велосипеди, мотоцикли й легковики, що вже сюди притряслися й порозлізалися по колимському прибережжі. Кожен з мисливців, — а були то сільські дядьки та городяни з містечок, — заводив скраю в очерети свої колеса і там їх, як міг, маскував. Дехто з легковиків, наламавши соняшничиння, обкладав ним свої драндулети просто на бережку. Не маскувалися бронетранспортери і вертоліт. Жовто-сіро-зелені, вони так підробилися під поле й очерети, що водяні курочки, вужі й черепахи сприймали їх, як своїх. Приймали вони за рідню і мисливців-дядьків, що вирядилися всі як один на один підбір у своє вже давно відслужиле й поношене армійське обмундирування. Хто зодягнув стару, кольору старої городньої зеленини, гімнастерку, а хто — оторочений на рукавах, зеленявий офіцерський кітель; були і в зеленкуватих танкових шлемах, а декотрі і в зеленкавих плащах протиатомної безпеки. Іншої одежі на них не було. Вічнозелені, вони, здавалося, в цьому єдиному на все життя одязі народилися і в ньому, мабуть, і помруть…
Дядьки підперезалися патронташами, мовчки накурилися гадючих сигарет, затоптали недопалки в солонець, цвіркнули тютюновою слиною, взяли зручніш рушниці й пошурхотіли в засідки. Оберемкуватий чолов’яга, той, що нависав з плямистих дверей, перечекав, поки їхні вицвілі спини потонуть в очеретах, розчохлив рушницю свою й сплигнув у буркуни. За ним, гупнувши чобітьми, приземлилося шестеро його напарників. Зраділі їхній появі, собаки, злегка покусюючи один одного, знов почали перекидатися через голови…
Семеро їх та їхніх лягавих рушили вбік нашого воза… Коли вони ще сюди підлітали, то чи з вертольота його не помітили, чи їм позавадила теляча нога, над якою вони потрудилися у вертольоті, бо тільки тепер, помітивши слід від возових коліс, — то аж нагнулися й ніби його понюхали! Вони здогадалися: на їхнє мисливське місце затесався якийсь колгоспний Іван! Гнати його втришия!.. Вони різко про щось перемовилися й двинули по моєму сліду! Сухо ламаючись під їхніми чобітьми, очерет застріляв.