— Ой, не душіть мене! ой, задихаюся… ой, мамо, спасіте!
Я схопив той листок, відкинув його на буряк, що біля її голови лежав на дорозі, й почав заспокоювати:
— Та ніхто вас не душить. То вам таке здається. Де вам болить — рука, чи нога, чи спина? Я вам поможу. Але вона не чула мене. Вона знала своє:
— Не забирайте мене! відпустіть… я, товариш начальник, більше не буду! я каюся, товариш начальник!
Тепер вже не витримав я. Мене взяла злість і я мало не крикнув:
— Гляньте на мене. Я такий самий в чорта начальник, як ви. Я питаю, де вам болить? І як вас звати, бо ви лежите під мішком, мені вас не видно, то хоч би скажіть, з ким я говорю?
— Шо, шо? — сіреньким мишачим голоском проскімлила сіра ямка, і було невідомо, чи в неї такий голос з дитинства, чи він у неї таким став тепер од беззахисности і страху.
— Мене звати Ма-а-ги-ги…
— Як-як?
— Ма-а-а-га-га… я боюся…
— Кажіть і не бійтеся. Й не заїкайтесь. Ви можете не заїкатися?
— Можу… — продихнула вже повна туману ямка. — Мене звати Магдою, а за паспортом — Магдалина…
— Тепер не бійтеся і скажіть, де вам болить?
— Я болю вся… кожна кісточка… так забилася…
— Дайте мені ваш пульс.
— Нате, беріть…
— Беру, — сказав я і взяв її ближчу до себе руку. Вона під мішком і я з її рукою в своїх — затихли. Через хвилину я їй сказав:
— На цій руці, Магдо, у вас пульса нема.
— Як це нема? — знову злякавсь її голос.
— Бо нема. Не чути.
— То, може, я вбилася і мене вже не стало?
— Дайте мені вашу другу руку.
— Ось, — прошепотів з ямки туманчик. — А як і на цій не буде? Ми знову примовкли і цього разу я їй сказав:
— На цій руці — є.
– Є? Тахкотить?
— Пострибує.
– І ваш живчик скаче. Я його чую крізь ваші пучки… Лупить, наче копитцем коник, — раз-два-три і ще один раз… То ви не з міліції? Ви — лікар?
— Лікар, — відповів я. — Професор. І саме по таких, Магдо, як ви. Я — по-жіночому. По жінках.
— Обманюєте? Забожіться!
— Чого б то я мав божитися, коли я іще й ворожбит. Хочете, поворожу?
— Я боюся…
— Що ви все боїтеся та боїтеся?
— Бо я боюся усе життя… все життя в мене моя душа в п’ятках…
Я глянув на її кирзові чоботи — і мені уявилися в них онімілі од страху п’яти. Від чобота до чобота, з п’яти у п’яту там кидалася і просила помилування зловлена мною, як мишка, її душа… Обидві ж її руки вже лежали в моїх, і наші долоні, притулені мимовіль, поза нашою волею почали наливатися обережним вогнем…
Я розгладив її долоню й сказав:
— Почнемо з того, що вам тридцять п’ять років… Вгадав?
— Пошти… — зітхнула туманом ямка. — Позавчора, якраз в неділю, мені стукнуло тридцять один…
— Там, де, Магдо, тридцять один, там на нього дивляться усі тридцять п’ять. Чи ви не згодні?
— Згодна, бо куди дінешся… А вам скільки років? — несподівано запитала вона.
— Вгадайте.
— Вам, як по голосу, стільки, скільки й мені. Вгадала?
— Пошти, — відповів їй і я. — Хочете мене побачити?
— Наче хочу, а наче й ні… Раптом ви все-таки якийсь міліціонерський начальник — прихопили мене з мішком на гарячому і мені зараз буде капець.
— Вам, Магдо, і справді капець. — і я потихеньку почав стягати з неї мішок. По тому, як я тягнув його вниз, мені відкривалось її лице: з-під сірої байкової хустини затемнілися рівні, як очеретяні качалочки, брови, а попелясті очі дивились на мене приречено і, мов намальовані, не мигали… Все в ній було продовгувате і довге — навіть шия під розщібненою куфайкою йшла поміж грудьми прямо до чоботяних ніг…
Тепер ми одне одного бачили. Ми вглядалися одне в одного чіпко і жадібно, бо і вона, ще лежачи під мішком, вже уявила мене з мого голосу, так само, як з її голосу я уявив її…
Все ближче та нижче моє обличчя само починало нахилятись над нею, коли вона раптом загородилася руками і, мов рибина з води, — сіра, туга, довга рибина — усім своїм тілом відштовхнулася від дороги, скинулася і опинилася на ногах! Вона кинулась бігти, та один її чобіт наступив на мокрий буряк, нога підломилася і, скособочивши, вона западала на дорогу. Я встиг підхопити її, мої руки замкнулися в неї на спині і ми задихали подих в подих.
— Пожалійте мене. — простогнала вона. — Дайте мені від вас утекти, бо як раптом мене з вами угледять, то я — пропала.
— Магдо, Магдо, що ви таке говорите?
— Бо ніякий ви не лікар і не ворожбит. Ви, ви — американський шпійон. У вас он американський прапор на голові — і її очі вкипіли в мій кеп.
Не розмикаючи на її спині рук, я, вже не лікар і не ворожбит, а американський шпигун, зашепотів:
— Я, Магдо, справді американський шпійон. Вчора вночі мене скинули з літака парашутом.
– І воза з конем, і цуцика, і лошатко? — здивувалась вона.
— Аякже! І їх. Лише коли ми викидалися з літака, то я з голови забув зняти оцього американського картуза.
— Ви, мабуть, молодий ще шпійончик, коли такий необачний. А парашут ваш де?
— На возі в задку лежить. Де б мені його діти? Чи закопати?
— Спаліть. — посовітувала вона. — І парашут, і прапор з лоба спаліть, бо як спіймають, то тоді не одхреститесь, все вам тоді пришиють — і прапор, і парашут.
— Спалю їх цієї ж ночі, бо завтра зранку маю прийматися за роботу: я мушу втертися у котрийсь із колгоспів, стану колгоспником, щоби все про колгоспи розвідати.
— Ой, не смішіть! Що там про них розвідувати? Коли хочете, я вам про них все розкажу за одну секунду, бо я у колгоспі змалечку. Жити-дихати, як у нас скрізь, у колгоспі можна! Як правда і те, що ми, як вдається, все з нього тягнемо і несемо по хатах додому. Боїмося, трясемся, серце сьопається у горлі, а ти чи сама, чи, як сьогодні, з дівчатами, а несеш: коли клумачок кукурудзи або гороху, або, як оце, буряків. Звісно, нас ловлять, трусять, страмлять, можуть запроторити і до тюрми, та все одно носиш, бо у нашім колгоспі як щось і заробиш, то дадуть тобі твій заробіток, як наче милостиню. Це називається: у що вб’єш — у те і в’їдеш. Тільки ж нікому про це не скажіть, бо я боюся. Ось кого в цю минуту я не боюся, то це тільки вас — шпійона. Мені навіть чудно, що я вас ненашого бачу і що від вас не по-нашому пахне.
— Від мене, Магдо, попахує віскі, що в перекладі на мову цукрового буряка називається самогоном.
— Колись буду згадувати, як мені пахло від вас американською самогоночкою.
— Тоді дихніть нею ще. — й не рознімаючи рук, я підпідняв її над дорогою…
Наше дихання стало сухим. Магдині брови, — а вони від туманного моросіння зробилися вогкими, — опинились на рівні моїх. Підпідняту від землі, я тримав її перед собою, коли кожух на мені заворушився, став зсуватись з плечей і — розстелятися на дорозі…
Сіру, сумну, я поклав її на кожух — вона важко здригнулася і притихла…
… Боса, в моєму, їй до землі, кожусі, Магда йшла поруч зі мною й не піднімала похиленої голови. Вона йшла, як в чаду. «Боже, боже, що я наробила…» — чи собі, чи мені, чи дорозі шепотіла вона, а я її обнімав. Я обнімав Магду її ж чобітьми — в одній руці я ніс її чоботи, а другою рукою тримав на спині мішка, куди повпихав Магдині чоботи і куфайку. Замість байкової хустини тепер на її голові височів мій зелено-лимонний кеп: коли раптом почнеться дощ — її голова не змокне… «Боже, боже…» — шепотіла вона, а я те й робив, що ложив її на дорогу…
Так ми поволі, навлежачки, наближалися до її села. А воно на пригірку над ярком вже пробілювало з імли стінами сонних хат і понад ним, понад його темно-багряними німими садками стояв і дивився місяць. Він, ніби крізь марлю, дивився й на нас, і в його текучому світлі висока, боса, бліда, в кожусі і в американському кепі над чорнобровим лицем тепер Магда йшла, ніби примара справжня! її душа, що вже давно зголодніла за собі подібною і не знаходила її, і через те вже пізнала самотність, і від самотности почала примирати, раптом прокинулася і ожила!