А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась, схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала:
— Ану, нате!
Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди.
Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима.
— От, тепер дуже гарно! — сказав я.
В сей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив:
— Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.
Ми приголомшено перезирнулись з панною.
— Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо.
— Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікать.
— Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив.
— Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу.
Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.
— Добре? — звернувсь я до неї.
— Як знаєте, — здвигнула вона плечима.
— Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле і слідкувало за нами.
Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали. Стихло. Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла.
— О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!. У вас револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.
— А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я.
— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера.
Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав:
— Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі. А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками пришлете. Поспішіться!
Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одяглись.
— Ноги з-під свит видно. Нічого, — муркнув Семен. — Полем будете йти. Аби здалека не впізнали. Неділя, в полі нікого нема. Хай бог помагає. Хутчій!
Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались, помагали одне одному, і бігли, й бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули якийсь рівчачок, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, лишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу.
Пам'ятаю, — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі.
На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу.
— Душно. — хрипло промовила вона. — Далеко ліс?
— Он! — хитнув я головою наперед.
— Не треба вже бігти. — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось.
Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль ввесь час випадав із-під свитки.
Ми озирались, але нікого не було на дорозі.
— Спочинемо. — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене і без посмішки сказала:
— Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона.
Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені.
— Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом, — Так. Тепер добре.
Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй. Не знаю.
Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас.
— Кордон у лісі? — спиталась вона.
— Здається. Так говорив Семен.
Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготались.
— Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна.
— Хм! — безпомічно озирнувся я.
— Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.
— Правильно!
Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе.
— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так. Сховайте ноги в пшеницю.
— Це — жито, — для чогось поправив я.
— Все одно. Ну, так.
Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.
Віз наближався. Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі.
— Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди!
І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки.
— Коли треба буде, дам. А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона.
Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо.
— Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:
— А вам для чого?
— Як то для чого?. Цікаво знати, з ким ідеш.
— Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.
— Через що?
— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім. Яке у вас волосся?. Русяве, здається. Ну, да. Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась.
Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.
А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.
— Ліс. — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима.
— Треба обережно йти тепер. — одповів я.
— А знаєте, мені чогось зовсім не страшно. Цікаво тільки дуже. — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.