— Дайте руку. — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.
«Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот.
Серед дерев засіріло.
— Ш-ш!. — зупинились ми.
Якийсь просвіт. дерева рідше.
«Там!» — мовчки глянули ми одне на одного. Ступили кілька кроків і завмерли. Десь тукав дятел. Шашіль гриз дерево. Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав.
– Ш-ш!.
Ще кілька кроків. Просвіт більше. Засивіло небо. Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало.
Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.
Просвіт ширшав. Засиніло небо. далеко-далеко.
Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам'яніли. Довго лежали і слухали. Тукав дятел. Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула. Серце билось несамовито.
Знов поповзли. Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа. Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний;
другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна порожнеча. Та чь. порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?
Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.
— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно. Ну!.
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям гюбіди, побіди життя.
— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.
«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.
— Сядем. — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.
— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся.
Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила:
— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?
Я сказав і здивовано дивився на неї.
— Ніколи!. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше. наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут. — Вона показала на серце.
І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані.
Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.
Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.
Сонце пекло, шепотілись кущі.
Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком.
— Так буде краще. Прощайте. — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі.
Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.