Човник – Віктор Забіла

ЧОВНИК



Чи довго я, нещасний,

Буду так крушиться?

Пора б уже перестати

Скучать да нудиться!

Пливе човник без весельця,

К берегу звертає,

Ніхто човником не править —

Вітром прибиває;

І до берега причаливсь

Да й остановився,

Не найшлось і там нікого,

Кому б він згодився.

Не було йому спокійно

З берега лежати;

Знай, все стукався об його,

Як стане плескати.

Потім хвиля ісхопилась,

Сердешний одбився

Од берега і знов плавать,

Поки аж розбився.

І я в світі, як той човник,

Де пристань, не знаю;

Де б хотілось, там не можна,

Бо щастя не маю.

Одбиває й мене хвиля

Ізо всеї мочі;

Піду, піду, помандрую,

Куди глядять очі.

Човнику ж тому байдуже,

Чи хвиля, чи тихо;

Він дерево, він не знає,

Що то в світі лихо,

А я бачу все і чую,

Да серцем нуджуся.

Ой як піду куди очі,

То вже й не вернуся…

Не будуть мене ховати,

Де лежить мій батько,

Де лежить мій брат із сестрами,

Де лежить і дядько.

Не буде йти за труною

Старенькая мати;

Не знатиме, коли син вмер,

Не буде й плакати.

Може, прийдеться де в лісі

Або серед поля

Заснуть вічно нещасному,

Коли така доля.

По мені дзвонить не будуть

І ховать з попами;

Роздовбають носом птахи

Да звірі зубами

Розтягають кістки мої

Без шкури, без тіла;

Ніхто в світі не знатиме,

Де моя могила.

Ніхто й жменьки землі зверху

На мене не кине,

Бо біг тільки буде знати,

Де смерть ізостріне.

І волосся вітер буйний

Рознесе по полю;

Чи вже й душа на тім світі

Піде у неволю?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: