Іван Франко - Boa Constrictor

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_boa_constrictor.docx)Ivan_franko_boa_constrictor.docx166 Кб1771
Скачать этот файл (Ivan_franko_boa_constrictor.FB2)Ivan_franko_boa_constrictor.FB2277 Кб1735

 

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості.

Iван Якович Франко

Boa Constrictor

    Герман Гольдкре­мер встав ни­нi ду­же злий. Вiн все та­кий, кiлько ра­зiв йо­му лу­чається но­чу­ва­ти в Бо­рис­ла­вi. А лу­чається то що­тиж­ня раз, в п'ятни­цю, ко­ли приїздить сю­ди з Дро­го­би­ча ог­ля­ну­ти ро­бо­ту i вип­ла­ти­ти рiп­ни­кам. Гер­ман Гольдкре­мер, хоть маєток йо­го до­хо­дить до мiльйо­на, нi­ко­ли не звi­рюе чу­жим очам над­зо­ру анi чу­жим ру­кам вип­ла­ти. У нього в Дро­го­би­чi своя ка­ме­ни­ця, по­ряд­на, но­ва, яс­на, - ска­за­ти не жаль. А тут при­хо­диться йо­му но­чу­ва­ти в де­рев'янiм до­ми­ку, се­ред ма­га­зи­нiв, за­ва­ле­них боч­ка­ми кип'ячки та ве­ли­чез­ни­ми гру­да­ми вос­ку. Прав­да, той до­мик, пос­тав­ле­ний йо­го кош­том, все-та­ки най­по­ряд­нi­ший i най­кра­ще по­ло­же­ний на весь Бо­рис­лав, - але знов дар­ма рiч рiв­ня­ти йо­го до дро­го­бицьких бу­дин­кiв. Хоть стi­ни бi­лi i вiк­на яс­нi, та вид навк­ру­ги сум­ний, по­ну­рий, по­га­ний: ку­пи хво­рос­ту, ку­пи гли­ни, бруд­нi ма­га­зи­ни та ще бруд­нi­шi по­меш­кан­ня людськi. Нi зе­ле­нi свi­жої, нi ви­ду всмiх­не­но­го не по­ба­чиш. Воз­дух удуш­ли­вий, за­гус­лий вiд наф­то­во­го со­пу­ху; у Гер­ма­на вiд нього за кож­дий раз го­ло­ва кру­титься, не­мов вiд­ду­ри­цi. Та ще й лю­ди, що сну­ються навк­ру­ги йо­го по­меш­кан­ня, по­ме­жи бруд­нi шо­пи, по­ме­жи гли­нис­тi го­ри, що, мов му­раш­ки, нев­пин­но ниш­по­рять ко­ло за­ко­нiв, - тьфу, чи то лю­ди? Чи та­кi на свi­тi лю­ди? За­чор­не­нi скрiзь наф­тою та гли­ною, мов во­ро­ни, - на них по­шар­па­нi шма­ти - не то шкi­ра, не то якесь не­ви­да­не по­лот­но, - вiд них на сто кро­кiв вiє нез­нос­ний дух не­чис­то­ти, со­пу­ху, шин­кiв, зоп­сут­тя! I го­ло­си у них - нi, се не людськi го­ло­си, а який­сь крик глу­хий, хрип­лий, не­мов дренькiт роз­би­то­го ба­ня­ка. А який по­зiр у тих лю­дей - ди­кий, зло­вi­щий! Кiлька їх, що по­ми­мо ранньої по­ри пiдх­ме­ле­нi йшли до ям (тве­ре­зо­му го­дi ви­дер­жа­ти в гли­би­нi!), пог­ля­ну­ли в вiк­но i по­ба­чи­ли Гер­ма­на. Вiд їх пог­ля­дiв йо­му якось ста­ло мо­то­рош­но. "Та­кi лю­де, - по­ду­мав со­бi, - як­би ви­дi­ли ме­не в баг­нi, то не то, що­би мя не ви­тяг­ли, аiще би мя глиб­ше пхну­ли". I ось в якiм то­ва­рист­вi при­хо­диться йо­му, арис­ток­ра­то­вi, про­во­ди­ти цi­ло­го пiв­то­ра дня. (Вiн сплю­нув крiзь ство­ре­не вiк­но i вiд­вер­нув­ся. Йо­го очi жи­во об­бiг­ли ком­на­ту - чис­теньку ве­се­лу свiт­лич­ку. Глад­ка ла­ки­ро­ва­на пiд­ло­га, мальова­нi стi­ни, круг­лий сто­лик з орi­хо­во­го де­ре­ва, ко­мо­да i "пи­сем­не" бюр­ко - ось що пе­ре­ду­сiм на­су­ва­ло­ся оку. Все бли­ща­ло, яс­нi­ло до схо­дя­чо­го сон­ця, що са­ме ки­да­ло пер­ше про­мiн­ня.крiзь вiк­на до ком­на­ти i зо­ло­тис­то-кро­ва­ви­ми пе­ре­ли­ва­ми гра­ло.на глад­ких, блис­ку­чих пред­ме­тах. Але очi Гер­ма­на.вiд­вер­ну­ли­ся i вiд них, - вiн не мiг знес­ти сильно­го свiт­ла. На бо­ко­вiй стi-нi, суп­ро­ти две­рей, у пiв­тi­нi ви­сiв ве­ли­кий об­ра­зiв зо­ло­че­них ра­мах, - на нiм спо­чи­ли очi Гер­ма­на. Бу­ла се до­сить жо­ро­ша i вiр­но спи­са­на.кар­ти­на тро­пiч­ної, iн­дiй­ської око­ли­цi. Вда­лi, по­ви­тi си­ня­вою мря­кою, мрi­ють ве­ли­чез­нi трое ни­ки - цi­лi лi­си бам­бу­ко­вi Бен­га­лю. Здається, чуєш, як втiй гу­ща­ви­нi з лег­ким шу­мом вiт­ру мi­шається плач­ли­ве ском­лен­ня тиг­ра-кро­во­пiй­цi. Ближ­че к пе­редньому пла­но­вi iкар­ти­ни трос­ни­ку не стає, тiльки по­оди­но­ки­ми ку­пи­на­ми бов­ду­риться вго­ру буй­на, яс­на, яс­но-зе­ле­на па­по­роть, а над всiм зно­сяться жи­во­пис­ни­ми гру­па­ми стрiм­кi ши­ро­ко­лис­тi пальми, ца­рi рос­тин. На са­мiм пе­ре­дi, тро­хи збо­ку, - iмен­но та­ка гру­па, роз­кiш­на, стрiй­на. Пiд неї кiлька га­зель прий­шло, пев­не, за па­шею. Але не­обач­нi звi­ря­та не дiзд­рi­ли, що се­ред ве­ли­чез­но­го зе­ле­но­го лис­тя си­дiв стра­шен­ний змiй-удав (Boa const­ric­tor), си­дiв на ча­тах, жду­чи на до­би­чу. Во­ни смi­ло, без­печ­но пi­дiй­шли к пальмам. На­раз вуж блис­кав­кою мет­нув­ся вдо­ли­ну - хвилька мерт­во­го пе­ре­по­ло­ху - один блей ух­ва­че­ної га­зе­лi; один i пос­лiд­нiй, - а все ста­до в ди­кiм роз­го­нi пирс­кає на всi сто­ро­ни, тiльки од­на, най­бiльша - вид­ко, ма­ти там­тих - зiс­та­ла­ся в зво­ях ву­жа. Ма­ляр пiд­хо­пив са­ме то­гу хви­лю, ко­ли роз­пирс­ли­ся га­зе­лi, а вуж, ви­со­ко пiд­няв­ши го­ло­ву, з всею си­лою стис­кає своїми ве­лет­ни­ми скру­те­ля­ми до­би­чу, що­би под­ру­хо­та­ти їй кос­тi. Вiн обк­ру­тив її шию i хре­бет, а з-по­се­ред зак­ру­тiв йо­го со­ро­ка­то­го блис­ку­чо­го тi­ла вид­ко го­ло­ву бiд­ної жерт­ви. Ве­ли­кi очi, виг­на­нi на­верх пе­редс­мерт­ною му­кою, бли­щать, не­мов у сльозах. Жи­ли на шиї нап­ру­же­нi, - го­ло­ва, не­мов до­оч­не ба­чиш, ки­дається ще в по­ся­iд­нiх су­до­ро­гах. За­те очi змiї блис­ка­ють та­ким зло­рад­ним, де­мо­нiч­ним ог­нем, та­кою пев­нiс­тю своєї си­ли, що ми­мо­во­лi мо­роз про­бi­гає по тi­лi, ко­ли доб­ре йо­му при­ди­ви­ти­ся. Див­на рiч! Гер­ман Гольдкре­мер мав якусь див­ну, не­ви­яс­ни­му впо­до­бу в тiм об­ра­зi, а особ­ли­во лю­бив цi­ли­ми го­ди­на­ми вдив­лю­ва­ти­ся в страш­нi, са­танським ог­нем ро­зiск­ре­иi очi змiя. Вiн вiд­ра­зу так йо­му по­до­бав­ся, що сей­час за­ку­пив йо­го два при­мiр­ни­ки i по­вi­сив один у се­бе в по­кої в Дро­го­би­чi, а дру­гий в Бо­рис­ла­вi. Не раз по­ка­зу­вав йо­го гос­тям, жар­ту­ючи при тiм з дур­ної га­зе­лi, кот­ра са­ма пiд­су­ну­ла­ся пiд нiс ву­же­вi. Од­на­ко ж на са­мо­тi вiн якось не мiг жар­ту­ва­ти з ву­жа. Вiн чув який­сь тем­ний, за­бо­бон­ний страх пе­ред ти­ми очи­ма, - йо­му зда­ва­ло­ся, що сей вуж ко­лись ожие i при­не­се йо­му щось нез­ви­чай­но­го - ве­ли­ке щас­тя або ве­ли­ке го­ре.

    Поволi роз­вi­яла­ся гус­та хо­лод­на па­мо­ро­ка, що дос­вi­та за­ляг­ла бу­ла над Бо­рис­ла­вом. Гер­ман Гольдкре­мер ви­пив ка­ву, за­сiв до бюр­ка i до­був ве­ли­чез­ну ра­хун­ко­ву книж­ку, що­би поз­во­ди­ти ра­хун­ки за весь тиж­день. Але сон­це лля­ло до свiт­ли­цi та­ку по­вiнь свiт­ла, - по­ран­нiй хо­лод i глу­хий вiд­да­ле­ний га­мiр ро­бу­чо­го лю­ду - все то лос­ко­та­ло йо­го змис­ли а за­ра­зом обез­си­лю­ва­ло, усип­ля­ло їх. Ор­га­нiзм, розст­роєний учо­рашньою їздою i до­маш­нi­ми кло­по­та­ми, по­чув якусь хви­ле­ву вiд­ра­зу до тої в по­лот­но оп­рав­ле­ної книж­ки i до ци­фер, що в нiй п'яли­ся ве­ли­чез­ни­ми стов­па­ми, i до пе­ра з ви­рi­зу­ва­ною кiс­тя­ною руч­кою, - йо­му ста­ло так якось со­лод­ко, нi од­на мисль не ше­ве­ли­ла­ся, тiльки вiд­дих пра­вильно пi­дiй­мав гру­ди. Вiн спер го­ло­ву на до­ло­ню, i хоть не був зов­сiм iз лю­дей за­дум­чи­вих, ба­га­то роз­ва­жа­ючих (та­ких лю­дей за­га­лом ме­жи жи­да­ми ду­же ма­ло), то пре­цiнь те­пер, пер­ший раз пiс­ля дов­гих-дов­гих лiт, нес­тя­мив­ся i пус­тив во­лю всiм вра­жен­ням сво­го жит­тя - вiд­жи­ти в пам'ятi, пе­рей­ти жи­во, наг­ляд­но по­пе­ред свої очi…

    Перед йо­го очи­ма про­май­ну­ли тяж­кою хма­рою пер­шi лi­та йо­го мо­ло­дос­тi. Страш­на бiд­нiсть та не­до­ля, що стрi­ти­ла йо­го при пер­шiм вис­ту­пi на свiт, i до­сi прой­має йо­го хо­ло­дом, дрож­жю. Хоть i як не раз йо­му прик­рим ста­не те­пе­рiшнє жит­тя, - од­на­ко ж вiн нi­ко­ли не ба­жав i не бу­де ба­жа­ти, щоб вер­ну­ли­ся йо­му мо­ло­дi лi­та. Нi! То­тi мо­ло­дi лi­та ви­сi­ли пре­цiнь яки­мось важ­ким прок­лят­тям над йо­го го­ло­вою - прок­лят­тям нуж­ди, прок­лят­тям заг­лу­шен­ня в пер­шiм за­ро­дi хо­ро­ших i доб­рих спо­соб­нос­тей ду­шi. Не раз чув вiн то­го прок­лят­тя в хви­лях своїх най­бiльших спе­ку­ля­цiй­них удач, - не раз ма­ра давньої нуж­ди зат­ру­юва­ла йо­му най­бiльшу ра­дiсть, до­си­па­ла го­ре­чi-по­ли­ну в со­лод­кi на­пої ба­гатст­ва i збит­ку. I до­сi вiн жи­во на­га­дує то­ту на­пiв­роз­ва­ле­ну, пiдг­ни­лу, вог­ку, не­хар­ну i за­нед­ба­ну хат­ку на Ла­ну в Дро­го­би­чi, в кот­рiй по­ба­чив свiт. Сто­яла во­на над са­мим по­то­ком, нап­ро­тив ста­рої i ще вiд­раз­ли­вi­шої гар­бар­нi, вiд­ки що­тиж­ня два тру­до­ва­тi кап­ра­во­окi ро­бiт­ни­ки ви­но­си­ли но­шi­ями спот­ре­бо­ва­ний i пе­рек­ва­ше­ний луб, кот­рий на всю пе­рес­то­ро­ну (пе­рiю) ши­рив кис­лий, удуш­ли­вий, уби­ва­ючий со­пух. По­бiч ха­ти йо­го ма­те­рi сто­яло ба­га­то дру­гих, по­дiб­них. Всi бу­ли ско­пи­че­нi так гус­то, дах у кож­дої був та­кий не­рiв­ний, пе­рег­ни­лий та по­шар­па­ний, що цi­ла то­та пе­рес­то­ро­на по­до­ба­ла рад­ше на од­ну нуж­ден­ну руїну, на од­ну ве­ли­ку ку­пу смiт­тя, плю­гавст­ва, гни­ло­го ди­лин­ня та шмат­тя, як на людське жит­ло. I воз­дух тут раз в раз та­кий затх­лий, що сон­це сум­рач­но якось свi­ти­ло крiзь шпа­ри в стi­нах i да­хах до се­ре­ди­ни хат, а за­ра­за, ба­чи­лось, тут пло­ди­ла­ся i вiд­ти роз­хо­ди­ла­ся на де­сять миль дов­ко­ла. В кож­дiй iз тих ха­ток жи­ло по кiлька ро­дин, т. є. по кiлька свар­ли­вих, лi­ни­вих i до край­нос­тi нех­люй­них жи­дi­вок, а кру­гом кож­дої роїло­ся, пи­ща­ло та ве­ре­ща­ло бо­дай по п'яте­ро дро­би­ни-жи­де­нят. Муж­чи­ни, ру­дi, пей­са­тi жи­ди, рiд­ко ко­ли сю­ди за­зи­ра­ли, - най­бiльше раз в тиж­день, у п'ятни­цю ве­чо­ром, що­би пе­ре­ша­ба­су­ва­ти. Бу­ли то по бiльшiй час­тi кап­ца­ни-мi­хо­но­хи, мi­няй­ли, шма­тя­рi, кiс­тя­рi та бог знає якi ще за­рiб­ни­ки. Де­якi про­бу­ва­ли в мiс­тi раз на раз, дру­гi бу­ва­ли тут тiльки ду­же рiд­ко. Пер­шi во­лi­ли не раз пе­рес­па­ти де-будь в шин­ку на лав­цi, в кор­чах пiд го­лим не­бом, на хо­ло­дi, що­би не ди­ха­ти гус­тим, нез­до­ро­вим со­пу­хом та не слу­ха­ти кри­ку, свар­ки i ог­лу­шу­ючо­го га­мо­ру баб та ба­ху­рiв.

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>

Пошук на сайті: