Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з України, із того ж села, що і її мати. Земляк!
У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась. Стало легко і радісно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. Упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра і брат. А Київ, мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив дозволу називати жінку матір'ю, бо вона така ж, як його мати.
Юнака напоїли зіллям, «що й мертвих підіймає». Господар перед від'їздом вирішив випити й собі за гостя, який врятував його дочку. Але той
нічого такого не пам'ятав, він пригадував тільки пронизливий крик юнака, на якого напав ведмідь.
Батько сказав, що Григорій тепер вдома. На багато верст навколо лише ліс і звірі, а людей нема. То ж хай він буде веселий і щасливий.
* * *
Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від свого носа, вмоченого у щось солодке.
Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній сорочці. На покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник, піч помальована квітами. Все, як удома, тільки підлога з дошок та на стінах висить зброя — рушниці, карабіни.
У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а він відповів: «Гарна!»
«Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите».
Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала сама його розпитувати, говорячи, що знає — він з України і є в нього дівчина—любка Наталка. Хлопець засміявся і пояснив їй: Наталка — не дівчина його, а сестра. І спитав, звідки вона все знає. Дівчина відповіла, що він п'ять днів марив таким страшним — карцерами, трибуналами, розстрілами, що вони аж злякалися. Григорій сказав, що то він начитався страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вірила і спитала насмішкувато — то він і в цей далекий край потрапив так, як це у книжках написано, а не насправді?
Тоді Григорій серйозно і стурбовано проказав: «Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш».
Наталка зупинила його і передала слова свого батька: «Відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати».
Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?
Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з діда—прадіда. А врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчина схопила звіреня й шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як дитина.
Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід? Наталка подала йому фотокартки. «Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні… А ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки — чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи — чоловік з дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки».
Аж ось не зовсім звичайна фотографія. «У дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, спираючись на рушниці. Один старий і три молодих. Всі в чуднім одязі — у шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійницями». І один з них… Наталка! Тепер зрозуміло, на якого «юнака» напав ведмідь і кого було врятовано.
Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його посиротив, то хай забавляє. .
Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.
Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для пантовки. Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась і сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала звати брата на допомогу, та він був далеко.
Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив ножа в горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу шкіру, ведмежатко та Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його самого.
Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а вона відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно, вони ловлять тих «кішок» живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюванні.
Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті боятися — сидіти на печі, та й там чи встережешся.
Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося до бабусі, просячи їсти.
* * *
Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються з пишними дикими саранками. І скрізь по схилу річки квіти перегукуються різними кольорами. Видніється невеликий город і пасіка. Двір без тину й без воріт. Хата стара, але
дебела, рублена з дорогого дерева, з різьбленими ґанком та віконницями. Праворуч — комора, повітка для коней, корівник, ще якісь будівлі.
До найближчого селища, що складається з кількох хат і зветься Копитонівка, 50 кілометрів. Отже, небезпека від людей була тут найменша, а ці люди, в яких жив утікач, навіть охороняли його.
Дома були тільки Григорій, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали повернутися до дому. Чекаючи, хлопець хвилювався — як до нього поставляться, може, вже не так, як коли він був хворий.
Наталка прала білизну на річці, хвацько вимахуючи праником. Луна бігла нетрями і, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорі.
Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ніяковів при зустрічі з нею. Вона навіть не розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну рослину, що має гострі колючки. Дівчина—звіроловка, переможниця страхіть усяких!
З хати вийшла мати і стурбовано подивилась туди, за річку, за зелене море, де простяглася стежка, на ліс — чи не їдуть чоловік із сином? Спитала Наталку, що вона думає, а та безжурно відповіла, що повернуться їхні незабаром, ніде не дінуться.
Матері років за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, яку дочки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова не київська, а полтавська, з м'яким «л».
Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і стала говорити, що Бог нагородив її хорошими дітьми, з характерами, які саме підходять до такого суворого краю. Пожурилася за сином Миколою, що загинув на полюванні. Глянула на Григорія і сказала, щоб він вірив у своє щастя, бо у сміливих воно завжди є.
Почала пригадувати, як ще 1887 року вони приїхали морем у цю страшну й дику пущу, як потихеньку освоювали її, обживалися. Місцеві люди сміялися, що переселенці з України намагалися зберегти свої звичаї та побут. Навіть хати робили з глини і білили, хоча навколо були ліси. «Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує ЇЇ щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись!»