І розповіла далі мати, що ця хата була лише для промислу, а жили вони в іншій, великій. Сімейка понад п'ятдесят чоловік! Дід мав сім синів, женив — не відділяв. Дочок заміж віддав — теж не відпускав, брав зятів у прийми. Отак і жили. Сірків куток — то ціле село. Жилося весело. Старий мав стільки худоби, що не знав їй ліку. Пасіка — вуликів з двісті. Трудилися щиро, то й мали. І золото копали, і рибу та звіра ловили, і ягоди та кедрові горіхи збирали. Рушниці собі добували добрі, виготовлені за кордоном. Це була друга Україна, нова, щасливіша Україна. Тому й назви селищам
давали: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав, Переяславка. «Прийшла совєтська власть і все перевернула. Перевелися люди, і життя звелося нінащо…» Не стало Сіркової держави. А вони плюнули й перебралися сюди, подалі від людей, щоб по—своєму віку доживати. Уже років з десять тут живуть.
Григорію було приємно слухати цю жінку. Він дивувався її простій мужності, волелюбній гордості. Спитав, чи не скучає за Україною. Та відповіла, що мало її пам'ятає, але згадує, як тужила за рідним краєм її мати.
Стискалося Григорієве серце, коли він згадав, що вже немає того тихого сонячного краю, яким була Україна. «Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає».
Втікача зворушувало, що ці люди, хоч і догадуються про щось, але з природної делікатності ні про що його не розпитують.
Раптом Наталка закричала: «Наші їдуть!» Мати здивувалася, а дочка сказала, що почула гавкіт собак і години за дві батько з братом будуть вдома. Мати заклопоталася з обідом, Григорія ж попросила допомогти Наталці розвішати білизну. Парубок взявся за роботу, але дівчина весь час кепкувала з нього, поки він спересердя не порвав товсту вірьовку.
Через деякий час загавкали собаки, радісно вітаючи молоду господиню. А ось і дід. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи». Позаду Грицько. «Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч». З—під кепки кучерявиться чуб.
Побачили Григорія, радісно привітали. І подали гостинець — трилінійну гвинтівку, пообіцявши ще й коня.
Розділ п'ятий «П'ятнування»
Другого дня зранку чистили зброю. Лаштувалися, за наказом Сірка, в далеку дорогу, на промисел. Кожен чистив свою. Григорій приглядався до новенької гвинтівки, а Сірки — до нього. Дід розповів, що це не звичайна зброя — її подарував сам Блюхер своєму давньому знайомому, тобто йому, ветеранові революції Сіркові.
Рушниця була добра, старого випуску, але не пристріляна.
Коли всі почистили і зібрали зброю, перевірили набійниці, старий Сірко послав сина намалювати на кедрах, що стояли за 600 метрів від оселі, мішені для стрільби, «п'ятнування», бо стріляти треба буде в «п'ятно».
І почалися змагання. Коли всі відстрілялися, побігли наввипередки до мішеней, тільки старий поїхав на коні. Григорій хвилювався, хоч і був не новачком у стрілецькім ділі, адже рушниця нова, та й змагався він із не зовсім звичайними стрільцями.
Усі поцілили в свої мішені, тільки Григорієві кулі лягли хоч купно, але трохи вище. Його похвалили і сказали, що треба буде лише поправку робити на те, що рушниця забирає вгору.
Назад знову бігли наввипередки, і знову перемогла швидка, як коза, Наталка.
Потім були ще й інші стрілецькі розваги — стрільба в гільзу з 50 метрів, у лезо ножа, в монети. Це — щоб око було метке, а рука тверда і рушниця вірна, адже їх чекали важкі випробування на промислі.
Розділ шостий В пралісах Сіхоте—Аліня
На марші
Лише день перепочили коні, і старий Сірко наказав збиратися в дорогу. Мати з Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, — борошна, свічок, оселедців, хліба, цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду, сокиру, пилку—ножівку і ще безліч усяких потрібних речей. Григорій тежз радістю брав участь у цьому готуванні.
На світанку експедиція вирушила в дорогу. Перед цим добре поснідали, як на Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з брусницею. Стара упадала коло них і журилася, що залишається сама.
Небо над вершинами Сіхоте—Аліня рожевіло. Вершники вдобрім мисливськім одязі у супроводі мисливських собак їхали один за одним, а їх супроводжувала якась мрійноголоса пташка.
Грицько став розповідати Григорієві про своїх собак, кажучи, що таких немає у цілому краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А розумні та вірні які! Особливо Заливай, вірний друг Наталчин (колись вона виходила його, тяжко пораненого вепрем).
Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрі як хлющ.
Сонце било в очі і розмальовувало всю панораму у різні кольори, мов геніальний художник.
Вирішили не зупинятися, щоб пройти якомога далі, поки не з'явився паут (кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там найкращі солонці (солона земля, яку люблять їсти лосі та олені).
Григорій розпитував Грицька про ізюбрів, панти, гарі та марі. Той недовірливо сміявся, не розуміючи, як про це хтось може не знати. Потім став пояснювати, що ізюбри — вид оленів. Самці щороку міняють роги (панти). Ці молоді роги високо цінують китайці, які платять за них золотом, бо з пантів виготовляють ліки проти багатьох хвороб.
Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантів) буває на солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спеціально. Неподалік роблять замасковану хатку і залишають її на рік—два, щоб людський дух вивітрився — звір дуже чутливий та обережний. Згодом у цій хатці ховаються мисливці і стріляють з неї в ізюбрів—самців.
Розповів Грицько і про гарі — великі, випалені пожежею ділянки лісу, про марі — багнисті болота на вершечках сопок. Як такі болота з'явилися нагорі, ніхто не може пояснити. Тоді Григорій, у свою чергу, став пояснювати здивованому Грицькові про вічну мерзлоту та інші природні явища, що спричиняють виникнення марей.
Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли між собою. Подеколи пробігали неполохані людьми козулі та інші лісові мешканці.
У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли сизі комахи, подібні до ґедзів. Напали на худобу, на людей. Від них неможливо було нічим врятуватися. Коні страшенно мучилися, аж поки їх не намазали дьогтем.
Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися на дно глибокого розпадку і стали на перепочинок. Наталка пішла настріляти рябчиків на юшку, а хлопці за нею. Потім вирішили розійтися й позмагатися, хто з них кращий мисливець.
Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на дерево сіла пара рябків. Він вистрелив і вбив одного, а другого поранив. Поки шукав підранка, втратив орієнтири і вже не знав, куди йому повертатися. Пішов праворуч — не туди, ліворуч — теж. Ліс і ліс. Тоді вирішив намітити це місце і йти від нього по спіралі. Довго так ходив, поки не побачив унизу, як біжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним послала. Григорій вирішив схитрити, не покликав пса (йому було соромно перед дівчиною) і пішов у напрямку, звідки біг собака. Незабаром почув стурбовані голоси — старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не заблудив він часом. Вийшов, ніби нічого не сталося. За кілька хвилин прибіг Заливай із Григорієвою хусткою, яку той залишив на кущі. Наталка зрозуміла, що її хитро обдурили.
Коли мисливці повечеряли, привели в порядок амуніцію і нагодували коней, стали відпочивати і думати, як розрізняти по імені обох Грицьків. Жартували, сміялися, так нічого і не придумавши. Вирішили «чужого» називати Григорієм, а свого, як і раніше, Грицьком.
Надвечір вийшли на новий кряж і йшли довго ним на північ. Всі потомилися — мучила спрага, надокучала мошка. У Григорія вже набігли пухирі на обличчі та руках, але він «терпів героїчно».
Зустріч з Морозами
Сутінки спускалися швидко, і мандрівники не встигали завидна дійти до води й до зручного для ночівлі місця. Раптом вони побачили, що назустріч їм рухається якась група людей. Це була незвичайна подія — зустрітися з кимось у лісовій безлюдній пустелі.