Пантовка
Наступного дня відмили коней від дьогтю, помилися самі й поїхали оглядати солонці. По дорозі побачили вепрів, лося, але не чіпали їх, бо не для цього зібралися в дорогу.
За вісім кілометрів був солонець. До нього близько не підходили, Григорій у бінокль ледве помітив халупку—засідку. Батько поїхав сам роздивитися, звідки звір заходить, і повернувся задоволений.
Першими на нічне полювання — «пантовку» — пішли Сірко з Григорієм. Старий інструктував хлопця, як треба поводитися. Стріляти наказав тільки тоді, коли він натисне йому на ногу.
У маленькій халупці було вогко і душно, заїдав гнус. Чекання ставало нестерпним, але Григорій мужньо терпів. До солонця почали сходитися звірі, однак сигналу до пострілу не було. Так і просиділи до ранку. Дід обдивився сліди і сказав, що хитрий пантач почув їхній дух із свіжого сліду і не пішов на солонець. І додав, що все одно обдурить цього звіра.
Під вечір пішли Грицько з Наталкою на другу засідку. І вранці теж повернулися ні з чим.
Наступного вечора мисливці повелися хитро. За три кілометри до солонця Григорій і Сірко роззулись і пішли брідьма річкою. Потім збоку, теж босоніж, забралися у халупу.
Чекали, як і раніше, довго. З'являлися різні звірі, а ізюбрів не було. Григорій аж тремтів від хвилювання та напруження. Раптом з'явився красень—пантач. Дід наступив хлопцеві на ногу, той вистрілив, а сам Сірко вистрілив кудись убік. Вранці вони знайшли двох забитих ізюбрів, вирубали роги, оббілували туші, порубали м'ясо і склали його на траві (щоб потім засолити).
Сірко розповів, що панти — дуже цінний товар, китайці з них роблять такі ліки, що мертвого піднімають, омолоджують старих.
Сіркове чаклування
Вдома старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. їх треба було так обробити, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.
Сірко звелів запалити піч. У нього був власний спосіб обробки рогів — пекти їх, як хліб у печі. Панти старий обмотав марлею і «посадив» у піч, а через деякий час вийняв. Роги потоншали, але стали тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.
Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив ізюбрів. Старий сказав, що то все Григорій — йому щастить.
Щастя, як трясця
«Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине,— казав Сірко.— Ось побачиш, діло піде. Це факт. Почався фарт — не зівай».
Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки, де чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в траві — дві туші. Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила брата.
Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пантери, рисі чи тигра.
Золоті арабески
На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов. Стали «лучити» рибу.
До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на ній вогнище і поїхали вночі по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина, вона влучно її забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя.
Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався своєю чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».
Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!
«То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ сьомий
Над Голубою паддю, над ліловими горами і буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин—росинок мерехтіли на всьому навколо.
Наталка стояла на кладці з рушницею й напружено пильнувала величезного тайменя, який жив тут між кам'яними брилами. Вполювати його було дуже важко — такий хитрий та обережний.
«Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем таймень…
Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах її бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання,— сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями».
У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А Григорій сидів серед подвір'я, милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дівчина нагадувала йому врубелівську Царівну—Лебідь. Хлопцем володіло дивне почуття: він увесь ніби розчинився в природі, став часткою цього «первісного, незайманого, напівказкового світу».
І раптом — страшенний гуркіт і свист над головою. «Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти сонця, потворища». Вісім чотиримоторних літаків летіли низько, похитуючи крилами, видно, щось шукали. Собаки заскавуліли і розбіглись. І в Григорія серце стислося від тривожних передчуттів. Він термосив чуба, хмурив брови і дивився в небо, мов загіпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою.
Тунгус Пятро Дядоров
Того ж дня до табору завітав ще один несподіваний гість. Його квадратне косооке обличчя розпливалося в широку радісну посмішку. Це був добрий знайомий Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї.
Старий Сірко став розпитувати його про життя, спитав, чому це він не пантує. Пятро зітхнув і сказав, що не може зараз займатися мисливством, бо великий начальник, який «много і шибко кричав», примусив усіх шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За десять днів мисливець пройшов уже сотні кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали тепер його панти. Тунгусові поспівчували, запросили пообідати, переночувати, але він відмовився і пішов собі далі.
Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить цьому «золотому чоловікові». Взяв собі за жінку красуню—росіянку із старовірів, що звалася Фійоною. Богу на неї молився, а вона, поки чоловіка вдома не було, розважалася з великими начальниками.
Григорій чекав ще якихось подій, але нічого не сталося. Врешті, й те забулося. «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний—закосичений цвітом».
Історична довідка
Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сірко був у доброму настрої: вода змиє сліди людей на солонцях, і можна буде пантувати далі. А на річці вони тим часом зроблять гребельку і поставлять «морду», або, як кажуть на Україні, вершу.
Дід передбачив цей дощ за кілька днів за особливими прикметами — і не помилився. Тепер усі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі. Водоспад «Дівчина» вже не плакав, а ридав, морем розливався.
Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля». Історія заселення переселенцями з України Уссурійського краю варта була цілої книги. Дід говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного міста Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та звідтіля утікали.
Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у навколосвітню морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля Цейлону вітри пекли—сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльози лили. «Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли».
Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та ще й як зажили!
Співуни
Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. У Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню про миленького, про двох соколів сміливо, щиро, як і все робила так. Грицько вторив лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаючись до їх співу, і собі підтягувати починав.