Сліпці – Микола Бажан

Склепіння облудних жалів і скорбот,

Огидою й порохом напханий рот,

Зморхлий капшук безстидства.

Капшука не зашморгуй —

всихає нехай!

8а Здрайця — ворохобник, грабіжник, лиха, людина.

Хай!

Дай, Боже, дай

За ганьбу,

За злобу

Твоєму рабу,

Щоб смиренні були і мудрі.

Во ім’я Отця

Трішки м’ясця,

Трішки винця,

Й кожному — хоч по лахудрі ! . . .

Споїли,

крехтіли,

гарчали,

ревли,

Смерділи,

змокрілі та голі.

На/; черевом мокрим бундючно трясли

Бородою на в’ялому волі.

І воло трусилось,

спадаючи з ший

Схвильованими обручами.

І сказав Перебендя:

— Брате мій!

Ти побратався із нами!

Слухай, кобзарю,

жахайсь і мовчи,

І тайни почуєш многі:

На всіх перехрестях лежать лірачі,

А зводяться тут лиш на ноги!

То ж1 м’ясо жіноче й волов’яче —

нам!

Голод і пісня —

для бидла!

Нарід наготує своїм співакам

Гори жінок та їдла.

Братія лірницька,

віщий нарід,

По усюдах блукаючи,

швендя,

1 скільки пісень —

стільки МІСТИ й зненавид! —

Так сказав Перебендя.

— Збираючи сльози, серця й п’ятаки,

— Втулища й душі, як жертви,

— Блукають, мов блудні огні, сліпаки,

— Огні невмирущі і мертві. . .

— Вогні ваші гаснуть,

брехливий кобзарю

І трупи кричать по дорогах уже!

Так бити ж по трунах!

Я перший ударю!

Ударю?

Невже не ударю?

Невже ? !..

Я знаю, як страшно —

цей ляпас —

як страшно!

Кричить по дорогах кородливий мрець!

Смердять ваші тризни,

гниють ваші брашна,

Гниє огонь ваших сердець !..

Скиглію, замовкни!

Слухай!

Мовчи:

Великий звитяг ошуканства ….

— Звитяг? — на підлозі, в блювоті, в мочі?

В гарчанні любіння й п’янства?

Музика козацька —

в саквах кавдуна?

Свячений —

в свинячій печені?

Не перший кобзар я, що тут проклина

Музику таку й ці свячені!

— Годі! —

кричить Перебендя.

— Послухай!

Розум пропий, а сумління

лиши

Там,

де шумує сивезна сивуха —

У міддю скутім, дубовім ковші.

М’ясо й сивуха — причастій окраса.

Таїна причастій відома для нас:

Хто служить духу — той просить м’яса,

Багато м’яса,

до схочу м’яс!

Христимся ж розп’ятим жовтим маслаччям

І плоттю свою причащаймо же плоть!

Сором видющим лишає Господь;

Сліпі, — отже й сраму не бачим!

— Що ж бачите,

люті й сліпі водії?

Що в піснях зберігаєте

й в серці?

Несуть животи, наче кобзи свої,

Розбещені страстотерпці !..

Хоч людськеє слово почути!

Не чуть !..

— Жерти давай Перебенді ! . .

— Добре тим жерти, у кого, мабуть,

— Кендюх —

за серце,

й за кендюх

Серце,

де істина, розум і суть ,..

— Несуть, вже несуть

Манашки нам кашки

І борщику в горщику…

Доброго, Боже, пошли борщу!

Грудей у кошулі,

Сала й цибулі

*2 Кадний — закопчений, прокопчений.

На серце тще й на душу тщу!

І на полумисках, в макітрах, на тарелях,

Де опухами жир позастигав,

Несуть, в руках тримаючи дебелих,

Врочисті кучугури страв.

Воно розпарилось, розбухло і розквітло

І пишні випари, як стяги простеля

Оце гливке й волокнувате їдло,

Тяжке, немов земля, і владне, як земля.

Пливуть на плеса нерухомі столу

У пахноті плавкій, як в голубій імлі,

Ковбаси згорнуті, немов кадні12 кодо ли,

І часником напахчені драглі,

Міцні шари просоленого сала,

Сметани холодок у глечиках дзвінких,

Шльопки вареників, що плямами на них

Прозоро-жовте масло поспливало,

Засмоктане в трясовину підлив

Качаче гузео, гуся гола шийка,

Міцний, немов з кори дубової настілка,

Узвар із груш рудих і глянсуватих слив,

Борщу густі, зелено-темні верстви

В мисках мальованих, ясних, немов бурштин…

О, він поглине все,

він змиє все, — цей плин

Бучного й лютого, як розпач, ненажерства!

— Сала накришено, м’яса нарубано,

Всипано в миску по вінце борщу!

Ковтаю, вминаю, жеру і трощу,

Щоб кавдуни задзвеніли, як бубони,

Щоб . . . —

І замовкли ураз сліпаки,

Мову ввірваній одверту й нехитру.

І поповзли по столі п’ястуки,

Наче раки слизькі, обчепивши макітру.

І чує сліпець —

в шарудінні, в імлі

Череватою сунуть горою

Двоногі потвори по вгнутім столі,

Трясучи над столом бородою.

Обсмоктують лодви,

облизують стіл

Голодні розкошелюби,

Звісивши клапоті слини і жил —

Прищуваті й ослизлі губи.

Губатого м’яса зчорнілий шмат —

Розплатана мертво корогва

Сліпеньких утіх, насолод і розрад

Кобзарського тайного логва.

Слина бучавіє на губах

Із салом розтопленим вкупі.

Плямкає стяг,

недочавлений стяг

Учти пророків і трупів.

Кинувсь кобзар, щоб не чуть, щоб втекти,

Кинувсь наосліп праворуч —

Репають рти, гугонять животи,

Глухо блює хтось поруч.

Ліворуч метнувся,

крутнувся навкруг —

Глуха, нездоланна задуха огиди!

Черево репає в твого сусіди,

З насолоди конаючи, стогне смердюх.

Стогни, захлинайся,

страшна салотопне,

Ротами людей і ротами бандур!

Як опух зчорнілий,

роздувшися, лопне

Серця розбовтаного міхур ! . .

Реве Перебендя, підспівують інші,

І звуки приглушує смороду повсть.

Зайшлись, збожеволівши, співи одклинщин

І одклоненний надсадно зайшовсь.

Тіла посудомила чорна хороба,

Потрясає ротами падуча бола,

І піт прилипає до чорного лоба,

До чорного лоба, тяжкого чола.

Голови людські — болючі, як чирій,

Що вгвинчений довгим і впертим нуртом.

Поволі підноситься млілий трикирій

Трьох пальців старечих над мокрим чолом.

Старий Перебендя перехристився:

— Ну, що ж, одклоненний юначе, у путь!

— Одклинщини справили. Ти помолився,

— Та й кожен із нас помолився, мабуть …

— Годі, святобливі!

Я зрозумів

Із пишних літаній,

з напучувань кожних

Службу лукаву сліпих кобзарів —

Щоб не тривожити ясновельможних,

Шляхти, підшляхти, панів, підпанів,

В холодну колоду навіки закута

Ваша прокисла, проклята Славута,

Баюра глухих і сліпих хуторів!

Ваших колодязів заспані води —■

Принада й загибіль у ніч глуху!

Ревіте, народи,

конайте, народи!

Із піснею легше вмирать на шляху!

А я умирати не можу,

не хочу,

Смерду й рабу не зламаєте карк!

Вам не фортеця —

ваш хутір,

фільварок,

Вам не сховатись за пісню пророчу!

У ваші пророцтва й дороги не вірую!

Убийте! Розіпніть!

Не вірую я в “Отче наш” і “Вірую”,

В рабську покору століть!

Вірую —

не кобзою,

вірую — не лірою,

Вірую —

полум’я серця і гнів

Моєю непишною буде офірою

Для смердів,

для хлопів,

для храпаків!

Малою офірою,

нікчемною жертвою.

Бо десь аж на всохлому, бідному дні

Водою сліпою,

водою мертвою

Забризкано очі і серце мені!

Бунти і народи!

Пожежі і воля!

Як зранений пес, по дорогах повзу!

Голодні роти серед голого поля

Кричать про повстання, ревуть про грозу

Ноги зламаю,

серце розчавлю,

Таки дожену вас,

таки дожену,

Юрмища мужні!

Конаючи, славлю

Бунти і бої,

пожарища й війну !..

Я в очі заглянув сліпцю — ненажері,

Сліпий, я побачив сліпецькі серця!

Кінчайся, кумедіє зганьблена ця!

Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері ? .

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

На сухому току,

посеред пилюги,

Каправі й худі міхоноші,

Вмостившись, сваряться за гроші,

За мідні, щербаті шаги.

Сваряться,

соплять,

і потроху

Вминають поцвілі свої

Тяжкі пироги та беркі малаї,

Ковтюхи крупкуваті гороху.

І тліють їх очі, як в тихім огні,

У ніжній сухій золотусі

І сиплються,

сиплються вії кальні

На щоки при кожному русі.

На теплі й змокрілі повіки ляга

Дрібною, летючою рінню

Золотушна перга,

сухозлотна перга,

Сліпоти передчасне цвітіння.

Обсипається око, як пух із кульбаб,

Обскубана кулька квітчана.

А рана цвіте —

бо коли не змогла б

Квітнути плекана рана?

Щоб квітнула рана,

щоб око, померши,

Не оживало, —

сліпцям оддає,

Як першу сльозу,

як засмученість першу,

Зморене око й дитинство своє

Сліпецький водир,

поводир, міхоноша,

Що торбу і руку кобзарську несе,

Що стає найдорожча йому над усе

Лебійська засмерджена ноша.

Звикає приймати на гостре плече,

Приречене схнути й хилиться,

Правицю, що душить, лама і пече,

Врочисту кобзарську правицю.

Стенувшись і зблідлій зведеться хлопча

І руки сліпої примари

Покірливо візьме

й не скине з плеча

Того п’ятиперстого він пернача,

Тієї руки-костомари.

Обтяжений мудрістю, злом і жалем,

Із серцем голодним і голим,

Стає перед кожним народженим днем,

Перед кожним новим видноколом,

Стає й, тремтячи, прислухається він,

Як, за сотні верстов і за тисячі гін,

Минущі і неминучі,

Надходять події прийдешніх годинgt;

Зустрічі, люди та бучі.

Гогочуть далеко страшні ярмарки

В гопашній, безумній хурделі,

Стлівають дороги,

вщухають стежки,

Розпадаються прахом оселі.

Пробігають і зойки, й огні по юрбі,

Що шляхами,

здригаючись, лізе.

І багато вогнів заховає в собі

Око каправе та зизе,

Доки закриється в сліпоті,

Наповнившись грузом дощенту,

І доки не стануть видющими ті,

Дерев’яні орбіти струменту.

… І вкручуй у пісню,

як в плесо,

як в змрок,

Чорториї заюрені мозку!

Співай, як причинний,

крутись, як пророк,

Смердючий і злий недоноску!

Не слухай, як глухо скавчать уночі,

Дощату постелю рвучи й гризучи,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: