Сліпці – Микола Бажан

Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!

Як муж, а не мученик …

Чуєш? —

Як муж!

Відповідай, перехожий ! ..

Невже безсоромно й довічно

По торжищу людському сумнів тягтиму я свій ? !

І чоло’ скривавлено біле, —

тільки око кричить

дихавично,

Наче здавлений розпачем рот, закам’яніло блідий.

— Що для тебе ганьба?

Призвичаївся ти до потали!

Чекаю я, піду, — скажи мені правду на це!

Ти вже так натягавсь

і так вже тебе заплювали,

Що плюнути легко й самому собі у лице.

Неважко тобі відказать,

зпаплюженому жебракові,

Чий строк уже вийшов,

чий біль і затих, і засох !..

Скажи, не лякайся —-

на площі лишилися вдвох.

Скажи,

що пророчі сліпці —

махлярі й горлаї ярмаркові,

Скажи,

що козацький співець —

кумедний тепер

скоморох . . .

Я знаю, —

зміняється світ,

і прадавні криваві пожари

На заграву іншу змінились —

то смалить кабанник

свиней.. .

Гей, діду, гей,

Не татарський ясир, а смердючі отари

Поганяє козак для торгових гостей.

І вовну овечу, ба хвіст навіть песій

Запакувавши в беремища пак,

Везе до вальош, до крамниць, до посесій

Хазяїн уважний, халтурний козак.

Стинають діброви столітні, прегарні,

Рубають гетьманський освячений дуб,

Корягу дубову везе до чинбарні,

Щоб ремінь чинили, козак-живолуп.

Шкуру та ремінь, на юхт і сап’яни

З лицарського друга, коня-румака,

З волів круторогих, чумацької шани,

Здирає і лупить козацька рука.

Щоб скло для карафок топити,

на гути

Предковецькою кров’ю заллятий пісок

З боїща старого, зі схова кісток

Козацтво взялося возами тягнути.

Вивозять і праху дідівського корх,

І тіло внучаче слабе та невкріпле!

Він землю дідів, як пісок, пересипле,

Отой всевладущий, нснаїдний торг!

Я чую —

реве, роззявляючись, черес

І кожен ячить перепроданий морг!

Я чую —

заходиться мірницький вереск, —

То гонять пісні, наче вівці, на торг . . .

—’ Бодай би не згадувать скрухи і туги,

Бодай би не згадувать муки й гріхи,

Бодай би не згадувать темні шляхи

Великого світу й Великого Лугу!

Путі твої куряні відаю я,

Великий мій Луже,

дикий мій Луже,

І вітром твоїм виповнялось недуже

Серце базарного горлопая.

Ще був водирем,

і з дідком голомозим

На жебри ходив, на кобзарське вчення,

Коли величався у Глухові Розум,

Оте нерозумне й бучне гетьманя.

Розбито Батурин,

занедбано Глухів,

Ще куряться крокви сплюндрованих гард. . .

Я чув брязкотіння рушниць,

алебард,

Тупіт невгавний муштрованих рухів.

Я чув, як ридав недолугий Калниш,

Рвучи на кибитці суху рогожину,

Щоб глянуть востаннє

зо Гарда —. козацьке селище. (Сплюндрованих виправлено

із сплюндровані — Б. К.).

й проклясть Україну,

Й простить Україну, де порох і тиш…

Я чув, як молився про помсту і звагу,

Над лезом склонившися, Мельхиседек,

Благословивши похмуру звитягу

Залізнякових завзятих дейнек.

Я чув, як багаття гриміли у Кодні,

Як репало тіло, узяте в бичі. . .

Сьогодні ж . . .

Наслухався добре сьогодні…

Мовчи, юродива примаро, мовчи !..

Ти ж, серце нікчемне, старого не згадуй,

Лягай у свій мудрий і зважений лад,

Не втягуй збентежені мислі у зваду,

Вони бо пройшли через тисячі звад.

Мені недалечко лишилось до гробу,

Та мовлю, вмираючи:

благословен

Більший над чвари козацький хосен,

Господаря чесного чесна зароба.

Бо й справді міняється світ і діла,

Й пасуться отари на вигонах Кодні.

Збирай же, козаче, дари ті природні,

Що їх Україна тобі віддала!

Солодку пшеницю,

пекучу салітру,

Розсипчасту рибу

і мед-липовець!

Розкрито країну для доброго вітру,

Що зела заплоджує, втіху сердець!

І радісний вітер, свиріль трудолюбства,

І дощ-теплодай, танцюристий моцар,

Розмиє криваві сліди братогубства,

Розвіє ману недокінчених чвар.

Дивись —

козаки, трудолюбці смиренні,

Виходять, забувши про чвари й сварки…

— На торжища йдуть!

а хіба ярмарки

Не чесніші за підступи й зради воєнні ? . .

Тишина.

І принишкли сидухи.

Ятки ярмаркові

Загрюкали лядами.

Втишився торг.

— Який то солодкий буде козакові

Зароблений спокій, не взятий на борг!

Незрячий, а бачу —

імла на покрівлі

Спадає, мов курява з неба тонка.

Щаслива утома,

догода торгівлі

Вгамує стурбований сон козака!

Утишились рухи земні,

а натомість

Схвильованим мислям являє свій вид

Єдина справдешня, німа нерухомість,

Ця істина світу,

цей істинний світ.

Всі рухи безкрайности прагнуть завершень

І, взявшися тільки,

в собі вже несуть

Передвічний непорух — останнє і перше

Начало всіх рухів, їх міру і суть.

Бо рух —

як струна, що, найвищим тремтінням

Пройнявшись,

не зносить його й застига.

Так мудрість приходить,

знаючість нага,

Народжена безуму лютим кипінням.

Так думка, що в льоті нестерпнім

шаліє,

Стає, досягаючи мудрости.

Так

В останнє майбутнє вступає козак,

Здолавши минулого злу веремію.

Подоланий

вихор минулого

вщух,

І я на дорозі вселюдській співаю

Про ярмарок світу, про діло і рух.

Що вічности силою свою сягає …

Я бачу —

сіяє огнем супокою й труда

Козацька ґуральня,

чумацька ночівля,

Чабанський нічліг, де шумить череда.

Оце переможна й велебна торгівля

Стяги побідні свої викида!

Спокійний спочинок, досягнення борзі

Достойному торжище людське дає,

Аби не забув про козацтво своє

Козак, стоючи на вселюдському торзі,

Хоч він і потрапив у владний полон

Орлових рублів та схизматських корон.. .

Капнисте!

Полетико!

Знаєте —

хто ви?

І ти, Кочубею!

Ревухо, — ти!

Ви ж нашого роду, черкаської крови,

В князях та графах, в орденах золотих.

В Петербурґах, Варшавах сидять одуковані

Козацькі краяни, кість наших кісток.

А ти репетуєш — забиті, запльовані!

Та це ж із братерського рота пльовок!

Він чесний, бо ситий,

він добрий, бо рідний,

Плюне земляк, дак і дасть п’ятака …

А те, що я — мірник мізерний і бідний ? !.

Ну що ж!

Не доскочив!

Вже доля така !..

Та сумнів старого каліку не змарче,

Бо1 я продаюсь,

коли сам продаю . ..

І він увірвав ту розмову свою.

І озвався молодший, промовивши:

— Старче!

Стоїть над нами вік, як чорний частокіл,

І тінь його лягає на дороги,

І тінь, як меч нещерблений і строгий,

Рубає кожен шлях навідмаш і навпіл.

Чудні і трудні ходять оболоки,

Як постріл, пахне порох, дощ і тлінь.

І клоняться ліси — вітри ідуть високі,

І кругами втинають височінь.

Високий вітер править вищий лет,

Він заверта з перейденого кругу,

Накреслює собі свою дорогу другу

І прагне інших, нам незнаних, мет.

І, може, я вернусь, щоб твій зганьбити зір,

Те око виссане, уразище зловіще,

1, може, поведе тебе твій поводир

На голе і глухе, як розпач, гробовище.

І скаже дід, і скаже внук — Дивись:

Глибоку вкопано у землю домовину …

І дід в онуці не впізнає сина,

Бо й сина був не упізнав колись.

І ляжуть мертвяки, і встануть інші люди,

Бо прийде час новий, і прийде люд, новий,

Що в творчій та чудній зненависті своїй

Назве мене — підніжок і заблуда,

А, може, скаже ще — сліпий і тощий скній.

Що людям відповім?

Що темні й упокорені

Були супутники моїх блуденних літ?

Що всі живі шматки,

всі найдрібніші корені

Мені виривано з моїх пустих орбіт?

Що в зазубнях блукав, коли наскрізь проходив

Дорогами всіма і землями всіма?

Що весь видимий світ,

земні вагання й подив

Не билися, як птах, на поверхні більма?

Неправда це!

Бо вишкрябок очей,

Немов жадне зерно, збирає вільгість світу,

Росу усіх доріг

і зори всіх людей,

І не вгамовує жагу свою неситу!

Неправда це!

Нема кінця дорозі!

Останнього майбутнього нема!

Невже ж всі ми проходимо сліпма,

Чужі для нас невидимій тривозі ? !

Тривого! Земна тривого!

Як не бачить тебе —

хай почуть,

Слухаючи дороги,

Що перед мене падуть!

Невже ж ти проходиш мимо?

Мої тропи минаєш невже?

Невже ж мені сонно і німо

Лежать на дорогах крижем?

Погнити в баюрищах серцю сліпото!

Блукає звалашена й темна земля.

А, може, могили — колиски живого,

Де б’ється в тривозі живе немовля?

А, може, в минулім прийдешнє, дияволе ? !

А, може, проклятий, — і це вже повік —

Всі вуха поглухли, всі вуха проґавили,

В могили заритий, майбутнього крик?

Невже збожеволіло наше минуле,

Невже ж всі поглухли, посліпли, поснули?

Невже тільки вічно незрячий блажен?

Й ніхто не вчитає його письмен?

Читати могили чи гинути в бурях —

Ідем, чортів діду, ідем!

Сліпці умирають на гордих Савурах

Чи під парканами корчем ? !

— Помреш, як собака, як вигнаний зайда.

Догравай, юродивий, спотворену гру!

Чого тут розсівся?

Підводься і гайда!

А я на базарі своєму помру …

Молодший підвівся,

і одягу помах

Війнув у лице сліпакові здаля

Тим дмуханням запахів, ланцю знайомих —

Плісени, поту, цибулі й гнилля.

Не ворухнувся старий,

не поглянув,

І гладила корбу рука лірача,

І десь недалечко водир дідуганів

Сопів, догризаючи шмат калача.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: