Бердник Олесь
Лабіринт Мінотавра
Повість-легенда
Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона,
завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний;
так з предвіка було
і так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
…………………
Крик Прометея лунає
безліч віків скрізь по світі,
він заглушає собою
потужні громи олімпійські.
Тисячі тронів упало
і людських, і божих,
але титанова круча стоїть,
наче вічна твердиня
духа того, що, немов ураган, без упину
іскорку, вхоплену з неба,
в могутній вогонь роздимає.
Леся Українка
Частина перша
ПЕРША ГРОЗА
РИТМИ КРОНОСА
Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків.
— Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить!
Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху.
— Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?..
Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку:
— Агов! Знайди мене!
Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися?
Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками.
— Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе!
Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи.
— Ага! Програв! Програв!
— Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу?
— Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами.
Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію.
— То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому!
— Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами!
— Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію.
Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає:
— Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите!
— Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу.
Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко?
Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки.
Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі!
— Па! Зупинись!
— Дожени! Дожени!
— Па! Я не можу! Ти невловима!
Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги.
— Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія.
— Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди!
— Стань Гераклом і дожени!
— Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії.
І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея . Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль.
— Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися вічно з нереїдами, щоб слухати нескінченний шепіт моря…
— І я, — луною відгукується Ісідор. — Щоб пливти за тобою.
— А потім я хочу стати чайкою, — жвавішає Гіпатія, — щоб покинути море і полинути до сонця, як мужній Ікар…
— Те під силу тільки богам, — намагається заперечити хлопчик.
— Тоді я хочу бути богинею, — сміливо одказує дівчинка.
Ісідор з острахом дивиться на неї: чи не сміється?
Ні! Очі вже не прозорі, а синьо-темні, вуста міцно стулені, погляд у нескінченності. Хто вона, що не боїться казати такі слова? Хіба не знає, що боги чують все?..
Дівчинка отямилась від задуми, пливе до берега. Вони сідають на гарячому піску, і хлопчик починає насипати довкола себе високі мури. Він прокопує глибокі рови довкруг веж і палаців, прихорошує покрівлі та майданчики барвистими черепашками. Гіпатія з цікавістю стежить за ним, захоплено підбадьорює схвальними вигуками.
— А хто житиме у твоєму палаці? — запитує вона.
— Ти, — каже Ісідор, гостинно прогортаючи доріжку перед ворітьми. — О велика і неповторна донько Геліоса, о царице морів і володарко казкових земель, прошу ласкаво до мого небувалого царства. Воно — твоє!
— Я прийду, — серйозно киває Гіпатія. — Я одвідаю твій палац, Сі…
— Може, хоч так ми будемо разом, — радіє хлопчик, — бо тебе ж не наздогнати. А в моєму палаці ти житимеш довіку…
— Не довіку, — заперечливо хитає голівкою Гіпатія. — Мені стане сумно і в найгарнішому палаці. Я захочу на волю і знову побіжу понад берегом моря…
— А я доганятиму тебе, — сумує Ісідор, — і не зможу догнати.
Дівчинка мовчить, нічого не каже. І вони поринають в недитячу задуму, слухають одвічні ритми невтомного моря — нескінченну гру всемогутнього Кроноса.
Минають літа.
Вихор подій котиться над світом, над Африкою. Потрясає імперії, царства. Змітає людей, народжує інших. Згасає, втишується, щоб знову вибухнути походами, повстаннями, зрадами.
Лише море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність. Лише вітри прагнуть у далечінь, переслідуючи незриму мету, сонце невтомно сіє живлючі зерна на груди Геї-матері та зорі мерехтять на нічному небі, наче віхи не пройденого ніким шляху.
Та ще незмінно вибігають на берег моря діти — Гіпатія й Ісідор. До них звикли вартові біля воріт, жебраки на вузьких покручених вуличках Александрії, чайки на березі. Здається, що двоє нерозлучних дітей — така ж постійна ознака світу, як ранок, як ключі лелек, що пролітають у небі з далекої півночі, як розквітання буйносадів навесні.
Та ні! Щось міняється в них.
Наливаються снагою м’язи Ісідора, над губою з’являється чорний пушок, а в голосі низькі, вольові обертони.
Очі Гіпатії, мов криниці, віддзеркалюють небо, хмари, сонце — цілий світ. Наливаються бунтівливими соками ноги, руки, і золотавий водоспад кіс огортає гордовиту голову сонячним ореолом.
І ніяк не дожене хлопець дівчини — жодного разу. Не торкнеться в польоті руки, не відчує бунтівливого пульсу крові. А бажання догнати її все гучніше стукає в серце, а хвилі солодкої знемоги все ніжніше сповивають душу. Біжать вони, а між ними — незримий бар’єр. Не зруйнувати його, не переступити!