Битва скінчилася. На побоевищу лежали трупи людей і коней. Козаки добивали ранених. Інші пігнались з арканами по степу ловити налякані коні без їздців…
Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, опершись рукою під боки і порядкував.
— Де Тріска? — питає.
— Він поляг перший, — відповіли козаки. — Він здержав на собі цілу татарську навалу.
— Треба його відшукати…
Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля і зліз з коня. Тріска ще дихав. Він розплющив очі… Побачивши козаків, він сказав, тільки:
— Прощавайте, братці, та й молітесь за мою грішну душу.
Він сконав.
Сонце вже заходило та озорило своїми червоними проміннями закривавлений степ…
Козаки і їхні коні такі були знеможені, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх відтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в одне місце, інші копали велику яму, треті перешукували татар, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас.
Засукавши по лікоть рукави, він ходив від одного раненого до другого і перев'язував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрі довго вночі.
В козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, кінчали свою роботу. До Недолі приблизився Непорадний.
—- Пане сотнику, в мене татарський бранець…
— Чи цей з розбитим носом? Чорт його візьми, невеликий тепер з нього хосен.
— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже — обзивається дід Панас.
—- Та візьми собі його…
—- Та в мене ще другий бранець — каже Непорадний.
— Якого біса тобі з бранцями воловодитись?
— То якийсь визначний, обіцяв окуп…
— Давай його сюди!
За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому багата.
— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.
— Я Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського девлет-гірея,—сказав гордо татарин.
— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомед і твій хан чортові братами приходяться…
— Не смій, джавре, зневажати його світлости хана ханів, бо він вас усіх переріже, або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.
— А заки ти йому це скажеш, то підеш за твого дядечка в пекло, — відрубав козак і брав уже за шаблю.
— Тихо, — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і. поведеш оцього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого і цілого.
— Ба, а мій окуп? — каже Непорадний. — Це мій бранець…
— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковникові, що окуп прийде козакові Семенові Непорадному… Тобі, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.
— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: “воловодитись з ним, годувати, пильнувати”…
— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось з гурту.
— Ну, прощай, пане аґа! — говорить Семен .татаринові. — Поклонись гарненько твому батечкові… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому дістався.
Усі козаки реготались, аж за боки брались. — Цей татарин для нас важніший, як сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені дістати якогось визначного татарина. Від нього гадає полковник дізнатися дещо про наміри орди…
На те все дивився Павлусь. Він перший раз дивився очима на битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такі страшні, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестри в полон.
І в нього вступила надія, що козаки відіб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це говорив він до Петра.
— Так не можна, братчику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра. Здогонимо…
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і кріпко заснув.
В козацькому обозі стали вогні пригасати. Усе притихло, хіба вартові перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тільки на світ стало заноситися.
Вони помолились і взялися хоронити побитих товаришів. Яма вже відучора була готова.
Позносили козацькі трупи і повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву і тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати вкладає скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землі.
Тепер стали засипати землею, обкопуючи її довкруги, поки не висипали чималої могили.
Татар ніхто не хоронив, їх трупи залишили вовкам і гайворонам на жир.
З цеї битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червінців, талярів, піймали більш сотні добрих коней і забрали татарську зброю.
А Непорадний водився із своїм татарином, що ледве лазив. Мотуз в'їдався йому в тіло.
Побачив це Недоля.
— Семене, та пусти його до чортової мами. Не маєш кращого діла, як його пильнувати. На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв'язав йому руки:
— Йди собі, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди і повилизував усі казанки. Він був знову веселий, як дитина.
— Я лишився б з вами, — каже татарин до Недолі.
— Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську віру і відречешся свого Магомеда?
— Хоч би й зараз! — каже татарин: — Бог один…
— Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.
Татарин радів дуже. Він не надіявся такого кінця і почувався дуже щасливо. Скочив між татарські коні і відшукав зараз свого. Обняв його за, шию і став пестити. Кінь пізнав зараз свого пана.
— А гов, свату, не руш! — кликав Непорадний: — Це моя добича, не дам!
Татарин і не гадав пускати коня. Він вискалив зуби і затиснув кулак.
— Згода! — гукнув Недоля:, — За цього візьми собі два татарські.
— В похід! — командував Недоля: — Просто на татарський кіш!
V
Татарські бранці, що були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блисла надія, що може їх відіб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз і побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські арби. Татари порозділювали бранців після того, що вони були варті. Дівчат та малих дітей окремо, жінок та козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно і не розв'язували їм рук. Гіршу частину добичі вели на мотузках попри коні.
Бідні бранці були страх помучені і мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець приліг на траві; де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки, босий, в одній свитині, із зв'язаними руками.
Він приліг на траві.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожен пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша смерти. А він лежав тут безрадний.