З якої Київ п'є воду?!
СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК
– Марія, Марія… Та Марія не та.
Та зродила Христа,
ця – анцихриста!..
Як почула вона, то вся похолола,
І треба ж таке почуть від людей…
Світу не бачила вже довкола…
Куди ж її доля тепер заведе?!
Отож всі заслони вона обминула,
Пішла по старих партизанських стежках,
До хати вернула. І в хаті заснула.
І снився найстарший їй син попервах.
Він все оце вигадав. Станцію й атом.
Вночі аж світилась його голова,
Не був він на кучері завжди багатим –
Багатим він був на нелюдські дива.
Світилася лисина дуже вже лячно,
Хоч син, та боялись його, мов біди:
Дуже вже твердо він йшов і обачно,
Аж страшно було від твердої ходи.
Приїхав до матері якось на рибу
(Тому й на корові його кирзаки!),
І двері його впізнавали по рипу –
Безсонний такий і затятий такий.
– Зробимо, мамо, тут станцію чисту,
Місто зведем, де полин та буркун.-
Свистів як проклятий. І, мабуть, по свисту
Сусіди прозвали: – Маріїн свистун…
В Прип'яті порожній Соловей-Розбійник,
Як вибійник ночі, сам-один живе.
Він не мрець-покійник і не чародійник,
Він живе, і тьохкає, і за душу рве.
Ось дозиметристи сплять в наметі чуйному.
Соловей-Розбійник раптом загримить –
І у світі дивному, і у світі чулому
Солов'єм розстріляна божевільна мить.
Його ловить армія й лисі академіки,
І японські роботи і япономать,
Всі стратеги й тактики у вогні полеміки
В саркофаг намірились Солов'я впіймать.
Альфа, бета з гамою – невидимі промені,
І він теж невидимий – Лисий Соловей,
Ще в походах Ігоря його крила стомлені,
Дивиться ж безоднями молодих очей.
МАТИ І "ХРИСТОПРОДАВЦІ"
…Тепер на зміну,
нехай і поодинокого,
мародерства звичайного
прийшло вишукане, інтелектуальне:
шукають предмети старовини,
найчастіше – ікони…
А. Михайленко, "Корені і пам'ять Зони…"
Чогось її било, термосувало,
Душу закутувало сльотою,
А згодом мов підказало:
– Змий ти голову дощовою водою,
Воно тобі і полегшає,
Коли голівонька буде змита
Дощовою водою з-під ринви
Цього пекельного літа!
Отак вона і зробила:
Набрала води в каструлю
Із бочки,
що тихо цідиться
І поїть яблуню й грушу-дулю,
Набрала води, нагріла,
І голову змила, і вмилась,
А потім лягла чистенька,
Аж наче вся засвітилась!..
І снилась їй дивовижа –
Летить вона під небесами,
Така молода-молодюсінька
Ширяє понад лісами.
Коса в неї вільно розплетена,
Начеб у молодої,
Тільки волосся сивого
Багато в коси отої…
І снилось – сини хапають
І в матері рвуть волосся,
І з нею летять у небі,
І дітьми малими голосять,
Схопили матір за коси
І нумо їх виривати,
А мати по небу навтьоки –
Від синів утікає мати!..
Аж раптом вона стрепенулась,
Прокинулась: мотоцикли
Під хатою захурчали,
А потім раптово зникли.
Подумала мати: міліція
Знову примчала по мене.
Та я затялась навіки –
Тут збуду життя оглашенне!..
Аж раптом рипнули двері,
Щось сунуло вже до хати,
Ліхтарем її шмагонуло,
Матір Божу стало здіймати,
Скриню стару одчинило,
Сорочку взяло з поликами,
Дихало перегаром,
Збиткувалося над віками…
Чом же її заціпило,
Прийшли, бач, не пішодрала!
– Господи, та це ж Вовка! –
Онук її! Син генерала!
Навів, бач, "христопродавців" –
Хати вони чистять повсюди.
Схопилася баба за серце –
Схопила онука за груди.
– Полундра! – він злякано вдарив
І бабі вчепився в волосся,
Думав, що баба з могили,
Або щось лихе приверзлося.
Втікали вони з переляку,
Гримнули мотоцикли…
Цвіркуни лише били в душу,
А потім тихенько зникли…
Коса лише вирвана долі
Лежала на збитій іконі…
Пропали, прогуркотіли
І щезли бензинові коні…
Коса лише, вирвана внуком,
Світилася на долівці.
Баба із ліжка звелася
І нипала по долівці,
Каганцем собі присвітила,
Подивилась на себе на лису,
Беззубо собі посміхнулась:
– Ну й дівка, до пари бісу!..-
Дивились безодні зоряні
Услід дорогому онуку…
– А сон таки справді справдився,
А сон таки справді в руку!..
МАТЕРИНСЬКА ПІСНЯ З ЧОЛОВІЧОЇ ДУШІ
Не дітись, не дітись мені від вогню!
О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
Куди не піду я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний.
Пекучий, палючий – на всі небеса,
І падає з нього вогненна роса,
Бо небо роздерто, і думи роздерті,
Три чисниці, може, лишилось до смерті,
Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельної муки…
Лиш я намагаюсь до нього іти,
Тікає він геть в несусвітні світи,
Лиш я намагаюся вирвати сина,
Де мучить його вогняна хуртовина,
Я прагну до нього – він прагне від мене,
І котиться німбом те коло вогненне…
Тоді я тікаю від нього – і він
За мною женеться хрестом навздогін.
Куди не ступлю я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний,
Клекоче, стукоче у дивні копита,
Дорога роз'юшена слізьми побита,
Пробита, цвяхована тяжко слізьми…
На вічній дорозі розіп'яті ми…
ТРАКТОРИСТКА
На горі горить реактор –
Під горою оре трактор…
З сучасного фольклору
Не чіпайте мене.
Я – трактористка.
Якось – це було по війні –
Голова матюкав тракториста,
Вздовж і впоперек,
Так і сяк його смужив,
Півруки йому люто виважував,
Плюнув
І пішов у контору.
Демобілізований тракторист
Незворушно вернувся додому,
Незворушно води напився,
Незворушно у клуню зайшов.
Розвернулася клуня –
Вийшов танк.
Звідки він взявся?
Чого він чекав у клуні?
Танк люто йшов на контору.
Голова під місток сховався.
Танк залишив від тої контори
Купу нещасної глини –
Трощив усе і патрошив,
Доки нарешті ухекався.
Тракторист тоді вийшов із танка
І пішов у район… здаватись…
Не чіпайте мене.
Я – трактористка.
Кабіна герметизована –
Не для мене.
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радіонуклідами,
Вчені кажуть по телевізору,
Що вони мінімальні.
Ще раз вченим повіримо.
Але не чіпайте мене.
Не кажіть мені того,
Про що можна бодай помовчати.
Я ж не прошу у вас телевізора
У свій трактор герметизований.
Не прошу кондиціонера.
Прошу єдине –
Бодай не брешіть.
Розумієте, трактористка я, трактористка.
Чорнобильська трактористка.
Мені ще треба родити.
ПРИМІТИВНИЙ ПОРТРЕТ СКЛАДНОЇ ЛЮДИНИ
Можна все на світі вибирати, сину…
В. Симоненко
Бард кучерявий, мов макітра,
Все воював проти півлітра,
Сказали б "за", то був би "за" –
Сяйнула б перваком сльоза.
Чи радіо, чи телевізор –
Для нього менторський був мізер.
Усе він справно осідлав –
Усіх він вчив, всім славу слав.
Бувало, й праску підключи –
То заговорить і вночі
Солодким голосом, будь ласка,
Немов приймач, безсонна праска.
Такий був славний славослов,
Що як не стань – не лихослов!
А як же Матір оспівав,
Що попеліли всі слова.
Фотографи спішили справно
І парно вдвох їх – дуже славно
Для всіх видань по саму Кубу
Тиражували на всю губу!
Він Матір ставив як трибуну
І вергав річ свою трибунну,
З Трибуни-Матері кричав –
Світ дивувався… й величав…
Та як здригнувся чорний атом,
Він Матір згадує лиш матом,
Він виїхав, а не утік,
Як сам він в мікрофон прорік,
Щоб перспективи вищі мати.
Не вміла ж Мати шанувати,
Не всі ж вінки приберегла
Для кучерявого чола,
Не підсадила на всі трони
Зад войовничої персони,
А примітивам треба знати,
Що матір можна й вибирати!
А гордий світ? Він не гордує.
Він дивиться… і аплодує…
ОДА МОЛОДОСТІ
Лава вулканна нестерпного бітуму.
Бурхає полум'я. Валує дим.
І рвуться слова без жодного відома:
– Коли помирати, то вже молодим!
Соловейко сіяє, і витьохкує місяць.
Стріляє вогонь навісним і твердим,
І серце палає, не рушить із місця:
– Коли помирати, то вже молодим!
Жаб'ячі хори у прип'ятській тиші є –
Чадіють в безумі лютих годин.
Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає,
Врятований ще раз життям молодим.
За безладу безмір, за кар'єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
* * *
Стали в вікна бити шершні
І джмелі густи,
Стали душі, тяжко вмерші,
Натовпом густим.
І чого б мене питати,
І нащо б я їм,
Коли й сам не дам я ради
Із життям своїм.
А вони мене питають –
Що воно й куди.
І не дихають – ридають
Голосом біди.
Що мені собі сказати?
Бо я більше в них,
Більше в них питаю ради
В сумнівах нічних…
РОЗДУМИ ПІД ЧАС ВІДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО
СУДУ В ЗАКРИТІЙ ЗОНІ НА СТАРУ ТЕМУ:
ІРОД І ПІЛАТ
…В зв'язку з аварією в Чорнобилі різко
піднялася гіркота і розчарування наукою…
Ю. Щербак, "Чорнобиль"
…І раніше у багатьох виникав сумнів
у правильності вибраного для станції місця…
В. Олійник, "Випробування Чорнобилем"