Що нам цар Ірод! Сивий примітив!
Його загнали два тисячоліття.
А дні старі на іродський мотив
Нам видаються старосвітським сміттям…
В нас – Безіменність! Всіх вона поїсть,
Та ще й закусить нами з іменами…
Вона там сьома, де було їх шість,
Сімдесят сьома, хитра до нестями.
Чому їх – шість? А де ж це сьомий – Ти?!
Чому ти не сидиш на лаві – перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Науки длань над нами розпростерши.
Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів
Забалагурити самі Верховні Вуха.
Колегіальний ум в мільйон умів –
А лестощі лиш персональні слуха.
Чому їх – шість? А де ж це перший – Ти?!
Чому ти не сидиш на лаві – Перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Длань керівну над нами розпростерши.
Так, ти вгадав, знак Вирождення – Ти,
А не Відродження, такий підлотний вирід…
Історії підземної кроти
Тебе знайдуть і вкажуть точно – Ірод.
Хоч засторогу я несу гірку,
Не каменую Чесний Храм Науки…
А хто це там за ширмою в кутку?
Од радіації Пілат вмиває руки…
* * *
Коли Змій чистить яблуко
Перед тим, як Єві його віддати,
Він шкірку зрізує по спіралі –
Зелений виток з-під ножа його плине
І зветься він пізнанням…
Змій яблуко ріже надвоє
І витинає ядро з половинок,
Вилущує нутрощі із насінням –
І тільки тоді Єві його дає.
Єва ділиться із Адамом…
СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА
Мисливська бувальщина
Яка краса кругом,
Який веселий світ…
Мисливці молоді
Втомились під обід.
Цей хутір, хутірець,
Цей виселок села,
І п'ять хаток у нім –
І четверо без скла,
А п'ята ще жива,
Ще стежка йде туди,
Й несе вряди-годи
Якесь відро води…
І ми туди зайшли
Без зайців, без лисиць.
Поставили в кутку
Свій арсенал рушниць.
А бабця у кутку
Лежить на тапчані
І тихо так, як смерть,
Чорніє – на стіні:
– Спасибі, хлопці, вам,
Що в хату ви зайшли,
Що в хаті тарарам,
Простіть – нема коли…
Взялася вмерти я,
Ось і труна в кутку,
Ось і гора свічок –
Надбала на віку.
Та нікому сховать
Мене, ягу стару…
Від того я ніяк
По-людськи не помру.
Спасибі, хлопці, вам,
Вас принесло-таки.
Онуки ви чужі –
Мої гробовщики…
А цвинтар – онде він,
Йде стежечка туди,
Могила жде мене,
Як у Сковороди…
Сама її щодня
Довбала з місяць я.
Скінчилася моя
"Життєва місія"…
Сини всі розповзлись,
Чортма і невісток…
Зосталась я сама,
Мов на вербі листок.
Ну, а села нема.
Втекло кудись село.
Було колись село –
Життя колись було.
Вас покара Господь,
Як лишите саму…
Я вас не підведу –
Візьмусь… і вмру візьму…
Лиш в руки я візьму
Цю свічку воскову –
Вже, діточки, за мить
Уже я не живу.
Сховаєте мене,
Відразу ж пом'яніть –
Он самогон в кутку.
Он хліб. Самі візьміть.
Он цвяхи. Он хустки.
А онде молоток.
Дай ще води ковтну.
Ковточок ще. Ковток.
БАНКЕТ В ПОРУ СНІДу, або СКІФСЬКА МАДОННА
1
На рукотворному морі
Серед зеленої ропи,
Наче келихи вічності,
Цокнулись черепи…
На рукотворному
Кременчуцькому морі,
Яке я теж колись оспівав
Студентським голоском
недолугим
У свій мідний
Солдатський кларнет,
Наслідуючи звитяжну
Довженкову Золоту Генеральську
Трубу,
На рукотворному Кременчуцькому морі,
Яке високо розхвилювалось
над цвинтарями,
Цокнулись білих два черепи.
Один череп та й
Хмельницького Богдана,
Другий череп та й
Сірка затятого Івана:
– Це ти, Богдане?
А казали, що ти згорів?
– Це ти, Іване?
Як ти шлюзом сюди забрів?! –
На рукотворному морі
Серед зеленої ропи,
Наче дві білі чари,
Цокнулись черепи…
Аж тут будівельники
З Чигиринської АЕС,
Не чайка у кожного,
А лютий "Прогрес",
Не байдики били,
А рибу ловили,
Шпурляли блешню
З усієї сили –
На спінінг по черепу
Упіймали
І здивувались!
А вам цього мало?!
Як вам цього мало,
То ще не кінець.
Як хлопці-молодці,
То кожен молодець,
На ніс "Прогреса"
Вчепили по черепу,
Як годиться кожному
Самогоночерпу.
Серед тої зеленої
Рукотворної корости
Мчали по морю
Піратські ростри,
Понад всі закидушки
І вудочки донки
Летіли скажено
Навперегонки…
На рукотворному морі,
Серед зеленої ропи,
Куди ви мчите так,
Мої черепи?!
– Ти, пане Богдане,
Так літав коли-небудь?
– Нічого, Іване,
Попадемо на небо!..-
Та попали на юшку,
Де хлопці-орли
Багаття вербове
До хмар розвели.
Скільки їх з'їхалось,
Звідки взялося!
Із Подніпров'я,
Із Понадросся,
Де сини хліборобські,
А де вже онуки,
А де уже правнуки
Сплелися за руки
І ходять у танці
Навколо вогню.
Чи я все це бачу?!
Чи, може, я сню?!
Куди там ти сниш,
Коли люто пече,
Тобі – гаряче,
І мені – гаряче…
В багатті стоїть
Скіфська мадонна.
Дитя кам'яне
Хоче вийти із лона,
Та мати замкнула
Руками живіт,
Не хоче дитину
Пустити у світ.
– Може, розродиться? –
Регіт стоїть
І пробивається
В пекло століть.
– Підсмажимо бабу! –
Кричить внучка ротата…
Чом так всіх вабить
Вогонь Герострата?
Чом руйнівний
Так шаліє азарт,
І видно по ньому –
Хто чого варт?!
– Бабо, роди! –
Кричать голі нащадки.
Танцюють, рачкують,
Хто просто, хто задки.
Партнери сідлають
Голих дівок –
З жаху тікає
Останній вовк…
Голі дівки осідлали партнера.
Все поїдає
Вогонь-ненажера.
– Ти щось таке бачив,
Пане Богдане?!
– Попали ми в пекло,
Тримайся, Іване!..-
Та скіфка не родить.
Вже чорна стоїть.
Дим лютий валує.
Вже зоряна сіть
У небі з'явилась.
Вже місяць з-за хмар
Сонцем козацьким
Зорить на пожар.
Та баба затято
Стоїть у вогні…
Не видно тобі?
Зате видно мені!
– Зараз ти, суко,
Розродишся враз! –
Шаліє чи сказ,
Чи скажений екстаз,
Та наші рибалки
Вже шини несуть,
Навіть для скіфів
Пекельна в них суть.
Шини – на бабу.
Бензином полили.
Кострище із гуми
Ще раз підпалили –
І заревло,
завирувало,
загоготіло –
І кам'яне розверзлося тіло,
І розродився порепаний міф,
І вийшов на волю розлючений скіф,
Щоб наволоч голу стріляти із лука…
Раптом розчинилися двері у Чигирині, у міліції: голий
хлопчина зі стрілою у спині, з п'яним жахом у голосі
розповідає про щось несусвітенне,- єдине, що розібрали:
– Скіфи!
Коли приїхала міліція, дивне побоїще відкрилося перед
очима: всі голі гульвіси були прохромлені стрілами, два
білих черепи стриміли на човнах, чорна порепана
скіфська баба плакала чорними слізьми і не давала
достріляти своєму синові останню пару, яка була зайнята
своїм. Сходило сонце, а з кущів долунювало і старе, і
сьогочасне водночас:
– Сонце моє, чи не боїшся СНІДу ти?! –
І повлягались голі… снідати…
ЧОРНОБИЛЬ ПО-МІЛАНСЬКИ
Дипломатам роботи по зав'язку –
Щодня викидають з подвір'я
За чорні стрілчасті грати
Дебелу капусту, як сизі ядра.
Демонстранти приносять її щодня
І завчено кидають, як спортсмени,
У подвір'я нашого консульства,
Щоб знала "імперія зла".
Радіація в сизій капусті,
У цвітній, у петрушці, у моркві…
Зручно як закидати фермерам
Перележані ядра головок.
Натреновані гуманісти
Прив'язали корову-помсту,
Чорно-білу тільну корову
До чорних стрілчастих ґрат.
Не давала корова спати
Навіть звичному персоналу,
А жінки її наші жаліли,
Напували нещасну з відра.
Корова затято мукала,
День і ніч ремиґала надсадно
І жахала набряклим вим'ям –
Тяжко їй далась демонстрація.
А потім взяла й отелилась,
Спородила ловкеньке телятко.
Чорно-білий бичок звівсь на ноги –
Назвали його Чорнобилем.
Дивилось теля на цей світ
Дуже юно й незрозуміле.
З двох сторін підходили діти
І давали поссати пальчика.
Соромно стало дорослим –
Одв'язали корову з телям,
У критий фургон завели
І на ферму відправили.
З ДОПОВІДНОЇ СКРОМНОГО АГЕНТА ФРАНЦУЗЬКОЇ
РОЗВІДКИ ПРО ПОВЕДІНКУ ПОЕТІВ У ПАРИЖІ
Японський поет Хіро Сім цікавився дуже всім
Шанували його усі ми Він приїхав із Хіросіми
Хіро Сім – японський поет схилився був на парапет
Коли Сена текла попід нами Усіма паризькими снами
Зваблювала катерами
Спалахом діорами Російський поет Фрол
Байкал їздив на цвинтар білогвардійський
Все могилу якусь шукав
І кинув грудку грунту московського
На могилу Андрія Тарковського
Український поет Чорний Біль (скорочено: Чорнобиль) хотів на
Набережній купити ікону
У них підлягає це під заборону
Лише двох франків не вистачило
І все у нього із рук вискочило
Матиме спокій на митниці бодай
А ікона стара була хоч молода Епоха? Доля? Смерть?
Так, я вже знаю хто – Чорнобильська Мадонна?!
Тебе вкрутила в чорну круговерть
Чи вилонила з молодого лона?
Але ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.
Яка ж я йому солом'яна оборона?!
Шепоче він болісно: – Вона мені не простить…
Не простить… Чорнобильська Мадонна…
Вона вже взяла. Одного. І двох. І трьох.
І я не збрешу… Хоч помста її законна.
Може, ти ближче до неї, хоч, звісно, який ти бог.
Помста вона і є – Чорнобильська чорна Мадонна…