Хлопчина такий молодий. Благословенний вік.
Під четвертим реактором – усмішка безборонна…
– Розумієте, донька у мене.
Донечці – один рік.
Може, простить вона – Чорнобильська Мадонна?!
– Слухайте, хлопче, адреса у вас не та.
– Гріхи я не відпускаю,- шепочу я монотонне
Хлопчина ж ображено з колін своїх вироста,
Наче стоїть за ним справді Чорнобильська та Мадонна.
– Коли до Поета не можна з душею на сповідь
прийти,
То куди ж мені дітись з бідою – йти по іконах?! –
Дивилася Істина з вічної висоти,
З-під чорного рушника – Чорнобильська наша
Мадонна.
ХРЕЩАТИЦЬКА МАДОННА
У юрмищі хрещатицького дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина –
Бунт Врубеля з кирилівського дна,
Летюча йшла, жагуча і поривна.
Сахалися од тебе – що таке?
Бо ляльку ти з лахміття спеленала,
Бо молоко було в тобі гірке,
Бо всюди й скрізь дороги було мало.
Невже ці очі помстою горять?
За муки ненародженого сина?!
Вуста киплять і сиві од проклять,
Невже прокляття – суть твоя єдина?!
Кому ти будеш мстити? Чи й мені?
Чому ж тебе душа вчуває мстою,
Настояною геть на полині,
Сугестією дикого настою?!
Чи той, хто винен, сам в собі згорить –
З твоїх очей для нього іскри досить?!
А хвора кров із рани цебенить,
А крові гул палючий і гундосий…
Ти – збожеволіла. З лахміття ляльку ти
Несеш – куди? Хіба в психіатричку?!
Тебе – знайти, од пекла вберегти!
А ти втекла, як в пекло, в електричку…
Спеленуте ніщо в твоїх руках.
А груди чом так спалено розпухлі,
А губи чом запалені в вавках –
Запалені на вогняному кухлі?!
Який напій ти в квітень той пила,
Коли, заквітла сином, ти ходила,
Від Ірода себе не вберегла –
Тебе накрила та нечиста сила?!
А хустка збилась так на голові,
Що лисиною світиш, Божа Мати…
Я босий слід твій бачу у траві,
Який боюсь і подихом займати.
ЕПІЛОГ
…Та стали хуртовини наступати,
Та стали вдовиченків побивати:
Що перва хуртовина
Дома попалила,
А друга хуртовина
Скотину поморила,
А третя хуртовина
У полі й у домі
Та хліб побила,
А нічого в полі й у домі
Не й остановила…
Українська народна дума
"Бідна вдова і три сини"
Вона дивиться, дивиться в душу.
Вона палить очима до дна.
А я все це дотерпіти мушу,
Бо в душі не душа, а вина.
Ну чого ти, чого ти, чого ти,
Одкараскайся геть, відійди!
Вона ж стала затято навпроти
І пильнує очима біди.
Вона йде вже, прямує до тебе,
Одчинила вже двері – й тобі
Нахиляє це атомне небо
У своїй потойбічній журбі.
Крапля совісті є ще на денці?
Вона вірить і в краплю твою:
У твоєму житті-одноденці
Я нікчемність свою впізнаю.
Над тобою схилилась, політик,
Чи впізнав ти цю матір – вдову?
Із мільярдом поганьблених діток
Вона долю несе світову.
Чи впізнав ти її, енергетик,
Атоммашна Величносте, ти,
Що з твоїх скороспілих абеток
Людську мову ніяк не знайти.
Лисомудрі пихаті лахудри –
Ваших внуків вона затуля:
Боса йде на вогонь кривомудрий,
Бо Вода вона є і Земля.
Її погляд ти чуєш, учений,
Тож тікай, лиш подумай, куди?!
Її погляд на тебе вогненний –
Його лазером ти відведи!
А мені, а мені, славослову,
Вас-бо славив, дурний вертопрах,
Відібрало розбещену мову,
І німотствую геть у віках.
Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання – це плід каяття…
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!..