Iван Франко
SCHON SCHREIBEN
[Краснопис, калiграфiя (нiм. )]
У просторiм другiм класi нормальної школи отцiв василiан* (* Василiвни – ченцi василiанських унiатських монастирiв.) у Дрогобичi тихо, хоч мак сiй. Наближається година "красного писання", страшна для всiх не так самим предметом, як радше особою вчителя. У василiанськiй школi на всi предмети вчителi – самi отцове, а тiльки для науки писання вони найняли собi свiтського чоловiка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Вальковi ще й досi здається, що вiн економ: хоч iз нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки вiн не помiтується* (* П о м i т у в а т и с я – цуратися.) хоч тростiвки i нiколи не занедбує робити з неї вiдповiдного вжитку. Очевидна рiч, що дiти, пiдданi хоч би тiльки на годину властi такого вчителя, дрижать наперед i "красне писання" є для них найбiльшою мукою.
Малий Мирон один сидить спокiйний, майже веселий у лавцi. Вiн дивується, чому се нараз так тихо стало в класi, коли один смiльчак, висланий на коридор на звiдини* (* Звiдини – розвiдка.), вбiг до класу i крикнув: "Валько прийшов!" В тiй самiй хвилi тихо стало в класi. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Вiн iно що прийшов iз сiльської школи, батько записав його до другого нормального класу у отцiв василiан, i нинi перша година красного писання. I хоть на селi вiн у писаннi був дуже слабий, не вмiв нi пера вiдповiдно взяти в руку, нi вивести гладко та рiвно одного штриха, – то все-таки вiн дитина, не йому журитися наперед тим, чого ще не знає. Вiн здивувався, чому се нараз так тихо стало, але про причину не смiв допитуватися нiкого зi своїх сусiдiв – вiн же з ними досi дуже мало знайомий. Та й, зрештою, його се й небагато обходило. Серед тої, для iнших страшної й тривожної, тишi вiн тим вигiднiше вiддався найлюбiшому заняттю – думкам про свою рiдну сторону. Не можна сказати, аби вiн тужив за нею: вiн знав, що щопонедiлка побачить i батька й матiр. Вiн тiльки думав собi, як то гарно буде, як колись, лiтом, приїде додому, буде мiг знов свобiдно бiгати по пастiвниках, сидiти над рiчкою або бродити по нiй за ковблями*(* К о в б е л ь – рiзновид дрiбної рiчкової риби.); се були думки радше веселi, яснi, блискучi, а не тужнi, не жалiбнi. Малий Мирон розкiшне ниряв у тiй красотi природи, що розцвiтала в його уявi серед сiрих, холодних стiн василiанської школи, i не думав про погрозу, що наближалася над клас.
– Ба, а ти собi чому не прилагодиш скриптури* (* Скриптура-зошит.) до писання? – запитав стиха один сусiд Мирона, стусаючи його пiд бiк.
– Га? – вiдповiв Мирон, немило збуджений зi свойого золотого сну.
– Скриптури приладь до писання! – повторив товариш i показав Мироновi, як покласти скриптури, як каламар i перо пiсля приписiв пана Валька.
– Iде вже, йде вже! – пронiсся шепiт по класу, мов при наближеннi якого грiзного царя, коли на коридорi залунали кроки вчителя "красного писання". Швидко потiм отворилися дверi класу, i Валько ввiйшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсiм не пригадував нiякого царя. Се був середнього росту чоловiк, з коротко обстриженим волоссям на круглiй баранячiй головi, з рудими короткими вусами i рудою гiшпанською борiдкою. Його широке лице i широкi, мiцно розвиненi вилицi враз iз великими, на боки повiдгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертостi й м'ясоїдностi. Невеличкi жаб'ячi очi сидiли глибоко в ямках i блимали вiдти якось злобно та неприязно.
– Ано! – крикнув вiн грiзно, зачинивши за собою дверi класу i помахуючи тростиновою вигинчастою паличкою. I вiд того крику, немов вiд вiтру хмарної лiтньої днини хиляється разом колосся жита, так само похилилися додолу голови вiсiмдесяти п'яти школярiв над писемними, синьо та червоно поленiйованими скриптурами. В руцi у кожного школяра тремтiло перо. Один тiльки малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачi, сидiв, обернений лицем до класу, i вдивлювався в нового вчителя.
– А ти що? – крикнув, визвiрившись на нього, Валько i просто направив кроки до нього.
Малий Мирон так i остовпiв з наглого переполоху. Вiн якимось несвiдомим поривом обернувся i зложив своє тiло в таке положення, в якiм уже з мiнуту трепещали його товаришi.
Валько взяв у руки крейду, приступив до таблицi, розмахнувся i почав писати. Зразу писав тiльки букви, малi й великi, самоголоснi й суголоснi, без нiякого, впрочiм, значiння. Але далi-далi дiйшов i до слiв, а в кiнцi й до цiлих речень, як, напримiр: "Бог сотворив свiт", "Чоловiк має двi руки", "Земля мати наша". Вичерпавши таким способом свою мудрiсть, показавши вповнi св'оє знання красного писання в численних викрутасах та довгих, як свiт, i рiвних, як ковбаси, хвостиках, Валько положив крейду, вiдступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю i вiдтак, обернувшися до трепечучого класу, крикнув грiзно:
– Писати!
Його наукова дiяльнiсть в тiй хвилi щасливо скiнчилася, – тепер починалася його економська дiяльнiсть. Щоб показати се наглядно, вiн сильно стрiпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, i замiсть нього взяв у руки свою тростину. I немов орел слiдить згори за добичею, так i вiн, озираючись по класу, зiйшов iз пiдвищеного градуса* (* Градус – пiдвищення, на якому стоїть стiл учителя.) i почав свiй обхiд.
Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький, слабенький i дуже заляканий школярик. Вiн увесь у потi, нагнувшися над скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрижачих пальцях, i щохвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на паперi такi самi крючки, гачки та ковбаси, якi вивела вправна економська рука на таблицi. Та ба, рука його дрижала, крючки, гачки та ковбаси виходили ламанi, нерiвнi – навiть перо непослушне щохвиля крутилося в пальцях, скрипiло, порскало, немов гнiвалося чогось i бажало якнайшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею, i, злобно всмiхаючись, не кажучи й слова, почав приглядатися його роботi. Бiдний хлопець прочув лихо i до решти стратив усяку власть над своєю рукою i над непослушним пером.
– То ти так пишеш? – процiдив звiльна Валько, але тим швидше свиснула в повiтрi його тростина i оперезала змiєю плечi бiдного хлопця.
– Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але зараз же й утих, стрiтивши грiзний гадючий погляд учителя.
– Ти не вмiєш лiпше писати? – питав Валько.
– Вмiю, вмiю! – лепотiв хлопець, сам не знаючи, що лепече.
Учитель-економ, може, й справдi вiрив, що хлопець умiє лiпше писати i що тiльки на збитки йому силується писати погано, чи, може, з великої любовi до його тростинки.
– Ну, то вважай же! – I Валько пiшов далi, не переконавшися, якi спасеннi плоди принесла його докладна наука. Впрочiм, йому й байдуже було до тих плодiв, – вiн тепер був тiльки економом, i бiльше нiчим. Очi його вже звернулися в другий бiк i в другiм кутi класу виглядiли iншу жертву. Там сидiв єврейчик, котрий по стариннiй привичцi свого роду писав узадгузь* (* Узадгузь – ззаду наперед, цебто справа налiво.), силуючися виводити Вальковi викрутаси вiд правої до лiвої руки, вiд кiнця стрiчки до початку. Одну стрiчку вiн уже совершив таким способом i саме розпочав другу вiд слiв "сот бог а з к сир". Написана, готова вже стрiчка виглядала яко-тако, але нова, неготова ще, зачата вiд кiнця, вколола Валька в очi.
– А ти як пишеш, Мойше? – закричав вiн, прискакуючи до хлопця.
Валько всiх євреїв у класi кликав "Мойше", – хiба що се були сини багатих мiських "тузiв", перед якими вiн мав великий респект* (* Респект-повага.). Єврейчик ма прiзвище Йонас Туртель-тауб, почувши той викрик i побачивши надскакуючого ворога, знiтився i скулився, як слимак у своїй халабудцi, i перестав писати.
– Ха, ха, ха! – реготався Валько, призираючися писанню.
– Пане професор… – зачав хлопець i зап'явся.
– Ходи сюди!
I, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо i потяг насередину.
На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i заслиненого зо страху, весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi, що стоять пiд його гнiтом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самi над своєю недолею.
– Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготався клас, всмiхнувся Валько, але зараз же заворсилося* (* 3аворситися – насупитися.) його лице, вiн обернувся до останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:
– Ану, дайте-но йому!
Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але швидко прискочили до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус. Тихо стало в класi. Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, – тiльки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.
– Досить iз нього! – сказав Валько, i Йонка, хлипаючи, пiшов на своє мiсце.
Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов свiй обхiд по класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бiдних хлопцiв.
Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi. Вiн раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в очах, мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написанi слова й стрiчки скакали перед його очима, надувалися i переплутувалися, виглядали ще поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли перестав писати, – сiра паволока стояла перед його очима.
– То ти так пишеш? – гукнув Валько над його головою.
Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило i поволiк по паперу, мов тура за роги.
– Чи ти не знаєш, як держати перо?
– Не знаю! – прошепотiв Мирон.
– Що? – ревнув Валько. – Я тобi не показував уже десять раз, не раз?
Мирон зачудуванi очi встромив у розлючене Валькове лице. Але замiсть вiдповiдi Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою пiдтятий, повалився на лавку, а з лавки на пiдлогу. Кров обiлляла його лице.
– Пiдоймiть його! – крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, тi самi, що перед хвилею парили Йонку, i пiдняли зомлiлого Мирона. Його голова не держалася на в'язах i хилилася додолу, мов у мерця.
– Бiжiть по воду! – командував далi Валько i ще раз поглянув на Мирона.
– То що за хлопець? – спитав вiн.
– Мирон, – вiдповiв "ц е н з о р", найстарший вiком i найдужчий силою в класi, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
– Що за один? – питав далi Валько.
– Одного хлопа син з Н…
– Хлопський син! Тьфу, якого бiса тим хлопам пхатися сюди! – проворкотiв Валько. У нього вiдлягло вiд серця. Вiн зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, – значиться, можна його бити i зобиджати, як хочеш, нiхто за хлопським сином не впiмнеться* (* Впiмнутися – заступитися.).
Валько не помилився в своїй рахубi* (* Рахуба – розрахунок.). Нiхто не впiмнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так, як i многi його нелюдськi поступки. Тiльки в серцi хлопського сина вiн не пiшов гладко, а стався першим насiнням обурення, погорди i вiчної ворожнечi против усякого неволення та тиранства