Мені здається, що він був жид.
Зигмунт покинув ватагу, шепнувши мені на відхіднім:
– Не бійся.
По двох тижнях ватагу в її лісовій криївці обскочили три роти солдат. Сашку на місці повісили. Інших позаковували.
Мене взяв капітан. Зигмунта, що припровадив їх туди, закували разом з іншими. Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишився страшним виплодом ночі».
*
«Переводжу дух. Згадую…
Оте, що тепер прийшло, майже рік, се було найтяжче, найстрашніше з усього, що я зазнала в житті.
Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова.
У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?..
Капітан раз у раз пив, а в п’янім виді бив нас обох, не розбираючи.
Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі.
Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал утопитися, та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було з ким…»
*
«Страшна була ніч. Бомбардування сильніше, як коли-будь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох.
Микола Федорович умер. Ховають його з парадою.
Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев’язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!..
Китаєць говорить мені:
– Ся ніч – почта поїхав.
Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.
Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе.
Адже побачимося… як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?
Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення.
Твоя Сойка».
*
І се має бути правда? Ні, ніколи!
Глупа, романтична дівчина повидумувала, щоб…
*
Та що се я?
Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!
Цілу годину просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?
Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її?
Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!
Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!
«До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!
А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас.
До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах – нехай живе! Нехай надіється!
Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!
*
Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвоник у передпокої! В сю пору?
Що се таке? Телеграма?
Івась, мабуть, спить уже?
Та ні. Чую, відмикає.
Якийсь гомін! Що се? Хто се? До мене? В таку пору?..
Кроки в салоні.
– Се ти, Йвасю?
– Я, прошу пана.
– Ти ще не спав?
– Ні, прошу пана. Читав досі.
– Що там таке?
– Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.
– Пані? Стара? Молода?
– Не знаю. Завельонована. Я перепрошав – не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками…
– Проси!
* Твір увійшов до Франкової збірки «“На лоні природи” і інші оповідання» (Львів, 1905).
* Горацій (повне ім’я – Квінт Горацій Флакк; 65 до н. е. – 8 н. е.) – давньоримський поет.
1 Зберегти рівновагу духу! (лат.). – Ред.
2 Свідоцтво вбожества (лат.). – Ред.
** Камоенс (Камоінш) Луїш ді (1524 або 1525–1580) – португальський поет, автор великої епічної поеми «Лузіади» (1572), власне, епопеї.
* Емерсон Ральф-Уолдо (1803–1882) – американський філософ і письменник.
** Рескін Джон (1819–1900) – англійський письменник, історик, мистецтвознавець, публіцист.
* Уайльд Оскар (1854–1900) – англійський письменник і критик.
** «Neue deutsche Rundschau», «Jugend», «Liberum veto» – німецькі періодичні видання початку ХХ ст.
*** «Артистичний вісник» – мистецький журнал, у якому обговорювалися проблеми літератури, малярства, музики й театру. Виходив у Львові впродовж 1905–1907 рр.
**** Жорес Жан (1859–1914) – французький історик і громадсько-політичний діяч, видатний оратор.
***** Д’Аннунціо Габрієле (1863–1938) – італійський письменник.
****** Дузе Елеонора (1858–1924) – італійська артистка.
* Порт-Артур – тепер місто Люйшунь у Китаї, порт на узбережжі Жовтого моря. За російсько-китайською конівенцією 1898 р. був переданий в аренду Росії і перетворений царським урядом на військово-морську фортецю. Під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. фортеця була ареною запеклих боїв.
* Коробка Пандори – джерело лиха. За грецькою міфологією Пандора відкрила скриньку, де були закриті всі нещастя, й вони розлетілися по всьому світу.
* Німрод – біблійний образ мисливця.
1 Досвідчений Роберт (лат.). – Ред.
1 І вмре і не зуміє в це поцілити (польськ.). – Ред.
* Кохановський Ян (1530–1584) – польський поет, один із зачинателів національної літератури.
1 Повна пошана! (нім.). – Ред.
1 Жінка – клерикальна істота (лат.). – Ред.