Торкнуся тілько злегка наболілих струн, бо, вигравши повний їх концерт, можна б одуріти».
*
«Через російську границю переїхали ми без клопоту. Я троха боялася, та показалося, що не було чого. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, сей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад.
Зараз по виїзді з першої стації за границею до нашого купе ввійшов Зигмунт. Я здивувалася. Я не знала, що він їде з нами. Але ще дужче здивувалася, коли він зачав поводитися з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший з підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то льокая, не то економа, кланявся нам низько і силкувався говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечі, щипав його в лице, як дівчину. Я зразу визвірилася на нього, та се було йому байдуже. Потім сказала Генрисеві навмисно так, щоб він почув: «Віддали сю льокайську душу!» Та вони оба лише розсміялися на сі слова, і Зигмунт лишився далі в купе. Тоді я зо злості заплакала. Генрись заговорив до нього щось, здавалося, по-польськи, але так, що я нічогісінько не зрозуміла, і він, відповівши таким самим жаргоном, вийшов із нашого купе і не показувався більше.
– Генрисю! – скрикнула я по його відході, тулячися до свого милого і вся тремтячи зі зворушення. – Хто сей чоловік? Я боюся його. Чого він хоче від нас? І як він сміє говорити з тобою так, як зі своїм слугою?
– Але ж, дитино! – заспокоював мене Генрись. – Се мій вуйко, брат моєї мами. Дуже маючий обиватель із Любельського. Бездітний чоловік.
– Чому ж ти не сказав мені сього швидше? Пощо ти представляв мені його як завідателя свого дому?
Генрись зачервонівся, та зараз же сказав:
– Бачиш, Манюсю, він у Австрії чимось скомпрометований і був там і сьогодні за паспортом нашого управителя.
Я так мало знала світу, Массіно! Виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідних людей. У моїй душі щось бунтувалося проти Генрисевих слів, але уста не вміли відповісти нічого. Своїми жартами та поцілуями він заспокоїв мене.
Я лягла на софку в купе і заснула і прокинулася аж тоді, як ми в’їхали на варшавський дворець.
Ми заїхали до готелю. Заночували я й Генрись у однім покою, а Зигмунт у сусіднім. Рано снідали разом. Потім оба вони вийшли, велівши мені сидіти в покою і не виходити нікуди.
Я дістала якусь книжку і взялася читати. В полудне прийшов Генрись. Ми пообідали якось мовчки, бо він був дуже втомлений. На мої питання відповідав коротко і неначе нерадо. По обіді вийшов, не кажучи, куди йде. Вернув аж пізно вночі. Мені здавалося, що був троха п’яний. На мої питання не відповідав нічого. Швидко заснув. Зигмунта того і пару дальших днів я не бачила.
Другого дня знов те саме. Третього знов. На питання, коли ж підемо до родичів, Генрись усміхався якось дивно, жартував якось дико, цинічно або відмовчувався, мов і не чув нічого. Я плакала цілими днями.
Різні фантастичні думки приходили мені в голову: телеграфувати до тата, піти на поліцію і допитатися самій до Генрисевих родичів. Але я була немов зламана непевністю. Боялася вийти на вулицю. Боялася всіх у готелі і звичайно сиділа замкнувшися.
Одного вечора, пізно вже, прийшов Зигмунт і припровадив Генрися п’яного до безтями.
– Боже мій! – скрикнула я. – Вуйцю, що йому таке?
Зигмунт зареготався.
– Що я вам за вуйцьо? От постеліть тому хлопчиськові. Бачите, як струбився.
Генрись кинувся на софу і захріп відразу.
– Ви не вуйцьо? Хто ж ви такий?
– Я такий самий, як і ваш Генрись.
– Такий самий?.. Що се має значити? Який же він?
– Такий, як я.
– Хто ви такі?
– Хіба ж він не казав вам того? Держить вас досі в дитячій невинності? Ге, ге, ге! Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту.
Я витріщила на нього очі. Він розреготався і зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені.
Я вся поблідла. Хотіла кричати, та щось у горлі здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повіситися. Та Зигмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсім непритомну».
*
«Два тижні я лежала хора. Генрись уже не лишав мене вдень, але сидів при мені, пильнував мене. Тепер уже не грав зі мною комедії, говорив по щирості. Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку. У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань.
Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зигмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодійським жаргоном, ділилися здобичею і знов розходилися. Зигмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.
З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи, де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали». Я знала се, Массіно! Моя душа бунтувалася, та проте мої уста всміхалися. Я чим далі, тим більше підлягала якійсь магічній, демонській силі Зигмунта. В міру того, як ми жили разом, Генрись якось блід і затирався в моїй душі. Виявлялася вся його нікчемність, і я не звертала на нього ніякої уваги. Зигмунта я боялася, але його сила, інтелігенція й енергія імпонувала мені.
Тямлю, се було в Дорпаті. Генрися вхопили на гарячім і арештували. Я сиділа в готелі, коли до мене прибіг Зигмунт.
– Панно Маню, одягайтеся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну!
Я витріщила на нього очі з німим запитанням.
– Не глядіть на мене, як теля на нові ворота! – гримнув він остро. – Генрись арештований. Поки ще сидить в участку і не відданий до тюрми, ви можете вирятувати його.
– Я?
– Так. Ось вам 50 рублів. Се для пристава. І просіть, щоб вас запровадив до поліцмейстера, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: особисто! А живо!
За десять мінут я сиділа в дорожці… За годину Генрись був на волі.
Адже догадуєшся, якою ціною?
Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але знов Зигмунт відрятував мене. Він, очевидно, відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий інший знаряд своєї волі».
*
«Наша тура по російських містах потяглася довго. На весну ми злетіли до Одеси.
Тут мій Генрись пропав. Зигмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і, небагато питаючи, зав’язали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його. В остатніх часах він чимраз дужче сердився на нього.
– Ну, Маню, – заявив мені одного вечора, – ти тепер моя.
Я видивилася на нього з тривогою, але чула себе до тої міри в його власті, що не посміла противитися.
– Той молокосос не варт був одного волоска з твоєї пишної коси, – мовив він, притискаючи мене до себе. – Я тобі покажу, як любить муж.
Дивна річ. До тої хвилі, коли Зигмунт являвся передо мною як ватажок, як комендант, окружений тайною, і недоступністю, і якимось німбом неминучого фаталізму, доти його постать заслоняла всю мою душу, і мені іноді здавалося, що я могла б полюбити його. Але тепер, коли він показався передо мною як мужчина, негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними привичками та манерами, я по кількох днях почула до нього погорду, обридження, а далі смертельну ненависть. За те, що він силкувався показувати мені свою любов, переслідував, мучив мене нею.
І в міру того, як я гордувала ним, ненавиділа його, знущалася над ним, він усе м’як та м’як, запалювався дужчою пристрастю до мене, тратив свою волю й силу.
– Маню, – кричав не раз у п’янім стані, коли ми були самі, – ти доведеш мене до того, що я тобі й собі зроблю конець.
– Овва, – відповідала я, здвигаючи плечима, – про себе мені байдуже, а про тебе ще більше.
В Нижнім Новгороді в часі весняної ярмарки його арештували на значній крадежі. Він не признався до мене, і мене не чіпали. Я мала дещо грошей і перший раз почула себе свобідною. Та я була вже зламана, приборкана своїм дотеперішнім життям. Що з собою робити? Куди податися? Я не знала. Вертати додому? До кого? Пощо?..