Іван ФРАНКО
КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ
ФАРБОВАНИЙ ЛИС
Жив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кiлька разiв гонили його стрiльцi, травили його псами, заставляли на нього залiза (залiзо – пастка) або пiдкидали йому затруєного м'яса, нiчим не могли йому доїхати кiнця. Лис Микита кпив (кпити – глузувати) собi з них, оминав усякi небезпеки, ще й iнших своїх товаришiв остерiгав. А вже як вибрався на лови – чи то до курника, чи до комори, то не було смiлiшого, вигадливiшого та спритнiшого злодiя над нього. Дiйшло до того, що вiн не раз у бiлий день вибирався на полювання i нiколи не вертав з порожнiми руками.
Се незвичайне щастя i та його хитрiсть зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього.
– Що ви собi думаєте!- величався вiн перед своїми товаришами. – Досi я ходив по селах, а завтра в бiлий день пiду до мiста i просто з торговицi Курку вкраду.
– Ет, iди, не говори дурниць!-уговкували його товаришi.
– Що, дурниць! Ану, побачите! – решетився Лис.
– Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хiба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили i не роздерли.
– От же побачите, i в Блоху не перекинуся, i не роздеруть мене!- товк своє Лис i поклав собi мiцно зараз завтра, в сам торговий день, побiгти до мiста i з торговицi вхопити Курку.
Але сим разом бiдний Микита таки перечислився. Помiж коноплi та кукурудзи вiн залiз безпечно аж до передмiстя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися мiж яриною, дiстався аж до серед мiстя. Але тут бiда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збiгати на торговицю i вернути назад. А на вулицi i на торговицi крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, конi гримлять копитами, свинi квичуть, селяни гойкають – одним словом, клекiт такий, якого наш Микита i в снi не бачив, i в гарячцi не чував.
Але що дiяти! Наважився, то треба кiнчити те, що зачав. Посидiвши пару годин у бур'янi коло плоту, що притикав до вулицi, вiн освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди i як найлiпше бiгти, щоб осягнути свою цiль. Лис Микита набрав вiдваги, розбiгся i одним духом скочив через плiт на вулицю. Вулицею йшло i їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримiтив, i нiкому до нього не було дiла. "От Пес так Пес", – думали собi люди. А Микита тому й рад. Знiтився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сидiли жiнки, держачи на решетах, у кошах i кобелях (кобеля – торба) на продаж яйця, масло, свiжi гриби, полотно, сiм'я, курей, качок i iншi такi гарнi речi.
Але не встиг вiн добiгти до торговицi, коли йому настрiчу бiжить Пес, з iншого боку надбiгає другий, там видить третього. Псiв уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто вiн, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхiття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропi: що тут робити? куди дiтися? Недовго думаючи, вiн шмигнув у найближчi створенi сiни, а з сiней на подвiр'я. Скулився тут i роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не бiжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвiр'ї в кутi стоїть якась дiжка. От вiн, недовго думаючи, скiк у дiжку та й сховався.
Щастя мав, бо ледве вiн щез у дiжi, коли надбiгли пси цiлою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.
– Тут вiн був! Тут вiн був! Шукайте його!- кричали переднi.
Цiла юрба кинулася по тiсненькiм подвiр'ї, по всiх закутках, порпають, нюхають, дряпають – Лиса анi слiду нема. Кiлька разiв пiдходили й до дiжi, але негарний запах, який iшов вiд неї, вiдгонював їх. Вкiнцi, не знайшовши нiчого, вони побiгли далi. Лис Микита був урятований.
Урятований, але як!
У дiжi, що так несподiвано стала йому в пригодi, було бiльше як до половини синьої, густо на олiї розведеної фарби. Бачите, в тiм домi жив маляр, що малював покої, паркани та садовi лавки.
Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану i вiдразу розробив собi цiлу дiжу фарби та й поставив її в кутi на подвiр'ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сей розчин. Лис Микита в першiй хвилi занурився в нього з головою i мало не задушився. Але потiм, дiставши заднiми ногами дна бочки, став собi так, що все його тiло було затоплене в фарбi, а тiльки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак вiн вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бiдолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олiї майже душив його, але що було дiяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надiйде господар бочки i застане його тут?
Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бiдний Лис Микита мусив сидiти в фарбi тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такiм строї (стрiй- убрання), появився на вулицi, то вже не пси, але люди кинуться за ним i не пустять його живого. Аж коли смерклося. Лис Микита прожогом вискочив iз своєї незвичайної купелi, перебiг вулицю i, не спостережений нiким, ускочив до садка, а вiдси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лiсу. Довго ще тяглися за ним синi слiди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла. Вже добре стемнiлося, коли Микита добiг до лiсу, i то не в тiм боцi, де була його хата, а геть у протилежнiм. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бiгти зо двi милi, але на се у нього не ставало вже сили. Тож, пiдкрiпившися трохи кiлькома яйцями, що знайшов у гнiздi Перепелицi, вiн ускочив у першу-лiпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою i заснув справдi, як по купелi.
Чи пiзно, чи рано встав вiн на другий день, сього вже в книгах не записано, – досить, що, вставши з твердого (стрiй – убрання) сну, позiхнувши смачно i сплюнувши тричi в той бiк, де вчора була йому така немила пригода, вiн обережненько, лисячим звичаєм, вилiз iз нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокiйно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. "Саме добра пора на полювання!" – подумав. Але в тiй хвилi зирнув на себе – господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку вiн кинувся тiкати, але ба, сам вiд себе не втечеш! Зупинився i знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мiй хвiст, мої ноги? Нi, не пiзнає, не пiзнає, та й годi! Якийсь дивний i страшний звiр, синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжаковими колючками, а хвiст у нього – не хвiст, а щось таке величезне i важке, мов довбня або здоровий ступернак (ступернак – товкач), i також колюче.
Став мiй Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтрiпатися – не йде. Пробує обкачатися в травi – не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами – болить, але не пускає! Пробує лизати – не йде! Надбiг до калюжi, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, – де тобi! Фарба олiйна, через нiч у теплi засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!
В тiй хвилi де не взявся Вовчик-братик. Вiн ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звiра, всього в колючках та гудзах i з таким здоровенним, мов iз мiдi вилитим, хвостом, вiн аж завив з переляку, а отямившися, як не пiшов утiкати – ледве хлипає! Подибав у лiсi Вовчицю, далi Ведмедя, Кабана, Оленя – всi його питають, що з ним, чого так утiкає, а вiн тiльки хлипає, баньки витрiщив та, знай, тiльки лепоче:
– Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!
– Та що, що таке? – допитують його свояки.
– Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!
Що за диво! Зiбралося довкола чимало звiра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жмiньки волосся з-мiж очей i пустила на вiтер, щоб так i його переполох розвiявся, але де тобi, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна (непорадна – лиха) година, звiрi присудили йти їм усiм у той бiк, де показував Вовк, i подивитися, що там таке страшне. Пiдiйшли до того мiсця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собi ж та й кинулися врозтiч. Де ж пак! Такого звiра нi видано нi чувано, вiдколи свiт свiтом i лiс лiсом. А хто там знає, яка у нього сила, якi в нього зуби, якi кiгтi i яка його воля?