Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки вiн добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер i на iнших звiрiв.
"Гей, – подумав собi хитрий Лис, – та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стiйте лишень, я вам покажу себе!"
I, пiднявши вгору хвiст, надувшися гордо, вiн пiшов у глиб лiсу, де знав, що е мiсце сходин для всеї лiсової людностi. Тим часом гомiн про нового нечуваного i страшного звiра розiйшовся геть по лiсi. Всi звiрi, що жили в тiм лiсi, хотiли хоч здалека придивитися новому гостевi, але нiхто не смiв приступити ближче. А Лис Микита мов i не бачить сього, йде собi поважно, мов у глибокiй задумi, а прийшовши насеред звiрячого майдану, сiв на тiм пеньку, де звичайно любив сiдати Ведмiдь.
Сiв i жде. Не минуло й пiвгодини, як довкола майдану нагромадилося звiрiв i птахiв видимо-невидимо. Всi цiкавi знати, що се за поява, i всi бояться її, нiхто не смiє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять i тiльки чекають хвилi, щоб дати драпака.
Тодi Лис перший заговорив до них ласкаво:
– Любi мої! Не бiйтеся мене! Приступiть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.
Але звiрi не пiдходили, i тiльки Ведмiдь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:
– А ти ж хто такий?
– Приступiть ближче, я вам усе розповiм – лагiдно i солодко говорив Лис. Звiрi трохи наблизилися до нього, але зовсiм близько не важилися.
– Слухайте, любi мої, – говорив Лис Микита, – i тiштеся! Сьогоднi рано святий Миколай вилiпив мене з небесної глини – придивiться, яка вона блакитна! I, ожививши мене своїм духом, мовив:
"Звiре Остромисле! В звiрячiм царствi запанував нелад, несправедливий суд i неспокiй. Нiхто там не певний свойого життя i свойого добра. Iди на землю i будь звiрячим царем, заводь лад, суди по правдi i не допускай нiкому кривдити моїх звiрiв!"
Почувши се, звiрi аж у долонi сплеснули.
– Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродiй, наш цар?
– Так, дiтоньки, – поважно мовив Лис Микита.
Нечувана радiсть запанувала в звiрячiм царствi. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмедi нарiзали овець, телят i нанесли цiлу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собi, а решту по справедливостi роздiлив мiж усiх голодних.
Знов радiсть, знов оклики зачудування i подяки. От цар! От добродiй! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо вiки вiчнi, мов у бога за дверми!
Пiшли днi за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим i м'якосердним, тим бiльше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засiдати, мордувати. Все готове, зарiзане, навiть обскубане i обпатране, приносили йому услужнi мiнiстри. Та й справедливiсть його була така, як звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той лiпший, а хто слабший, той нiколи не виграв справи.
Жили собi звiрi пiд новим царем зовсiм так, як i без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрiльцi, той мусив загинути, а хто втiк, той богу дякував, що жиє. А проте всi були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i ласкавого царя, а надто так неподiбного до всiх iнших звiрiв.
I Лис Микита, зробившися царем, жив собi, як у бога за дверми. Тiльки одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi, щоби звiрi не пiзнали, хто вiн є по правдi. Для того вiн нiколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався i спав тiльки на м'якiй перинi. I взагалi вiн пильнував, щоб нiчим не зрадити перед своїми мiнiстрами, що вiн є Лис, а не жоден звiр Остромисл.
Так минув рiк. Надходили роковини того дня, коли вiн настав на царство. Звiрi надумали святкувати врочисто той день i справити при тiй нагодi великий концерт. Зiбрався хор з лисiв, вовкiв, ведмедiв, уложено чудову кантату, i вечором по великих процесiях, обiдах i промовах на честь царя хор виступив i почав спiвати. Чудо! Ведмедi ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молодi лисички в народних строях задзявкотiли тоненькими тенорами, то цар не мiг витримати. Його серце було переповнене, його обережнiсть заснула, i вiн, пiднявши морду, як не задзявкає й собi по-лисячому!
Господи! Що стало? Всi спiваки вiдразу затихли. Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простiсiнький фарбований Лис! Ще й паскудною олiйною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собi думали, що вiн не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!
I, не тямлячи вже анi про його добродiйства, анi про його величну мудрiсть, а лютi тiльки за те, що так довго давали йому дурити себе, всi кинулися на нещасного Лиса Микиту i розiрвали його на шматочки. I вiд того часу пiшла приповiдка: коли чоловiк повiрить фальшивому приятелевi i дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обдере, оббреше i ми робимося хоть дрiбку мудрiшими по шкодi, то говоримо: "Е, я то давно знав! Я на нiм пiзнався, як на фарбованiм Лисi".