По селах – Іван Франко

Іван Франко

ПО СЕЛАХ

І

На Підгір'ї села невеселі

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

Понад річку верби головаті

Довгі віти в воду похиляють;

Журавель поскрипує при хаті,

Босі діти по двору гуляють.

З-поміж верб, та груш, та яворини

Чорні стріхи глипають, нагнувшись,

Мохом вкриті, корчами калини,

Мов на вітер ті сичі, надувшись.

Похилились смерекові стіни,

Там і сям стемпльовані дрючками,

Мов каліки, ждуть собі заміни,

Щоб спочить розбитими кістками.

Сліповаті та тісні віконця

В старосвітських засувах ще ходять.

Чи лякаються ясного сонця

Ті, що вік свій в тих хатах проводять?

Не видати комина на хаті;

Вранці дим всю хату заповняє,

З стріхи буха, в'ється по загаті,

Хапле очі, сльози витискає.

В хаті піч трохи не в півкімнати

З запічком і припічком із глини,

Вічно тепла – то жолудок хати,

Величезний, як живіт дитини.

Хліб і страва – тут найстарша справа,

Ціль всіх змагань, замислів, турботи,

Мов родивсь сей люд лиш для роботи,

А на хліб вся праця йде кровава.

Ліжко газди – п'ять дощок незбитих,

Сніп соломи і верета зрібна;

Тепла піч є для дітей невкритих,

А для старших постіль непотрібна.

Слуги в стайні сплять – їх коні гріють,

А дівки на лаві, на запічку;

Про вигоду й думати не сміють,

Щоб лиш крижі випрямить за нічку.

І про одіж мало дбають нині:

Як кожух є й чоботи пасові,

Для газдині шнур коралів в скрині,

Для дівчат хустята шалінові,

Капелюхи хлопцям повстянії,-

То й весь празник є на довгі літа;

Буднішня одежа в хаті шита

З полотна, що вироблять хатнії.

На стіні розвішані довкола

Дерев'яні давні богомази:

Страшний суд, Варвара і Микола,

Чорні вже від диму, мов від мази.

Тільки й всього християнства в хаті,-

Але є й письменства в ній познаки.:

Там під сволоком, завитий в шматі,

Лист небесний – писаний бог зна ким,

Йосифінський наказ панщизняний,

Прадідівський квит на тридцять буків,

Діда скарга за ґрунтець забраний,

Батьків акт ліцитаційний драний,-

Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.

II

В шинку шумить, в шинку гуде,

Аж гомін геть селом іде.

І не питайте, що се є:

Старий Пазюк горілку п'є.

Вже третю ніч він п'є ось так,

Та не гадай, що він пияк.

Він буде ще три ночі пить

І ані цента не платить.

О, бо Пазюк розумний дід,

З кропиви він збирає мід:

Він у селі над всіх моцар,

Бо він собі багач-лихвар.

І не гадай, що за процент

Він п'є й не заплатить і центі

Ось глянь у коршму. За столом

Сидить Пазюк, співа псалом,

Бо він письменний – знай і се!

І бога в серці має все.

Він бороду на руку спер

І сиві очі в двері впер,

Волосся сиве і густе

Лице вкрива його товсте,

А голос дзвінко, мов із блях,

Гукає: "Господи воззвах!"

А обік нього кум сидить

І Пазюку в лице глядить,

В очах його читати б рад,

Чи все тут є старому в лад,

Чи все зробив він так як слід,

Щоб ласкав був брикливий дід.

А як старий скінчив свій спів,

То кум несміло річ повів:

"Спасибі, кумцю, вам за гласі

Та щиро я благаю вас,

Вділіть ту позичку мені,-

Я все віддам уосені".

Пазюк о стіл б'є кулаком.

"Чи дармо в тебе я дяком?

Не штука то мій глас хвалить!

Кажи горівки ще долить!"

Скрутився кум, неначе в'юн,

Горівку в жида і тютюн

Наборг бере, на стіл кладе,

Знов Пазюка просить іде:

"Вже ж, кумцю, вас я третю ніч

Частую за пустую річ,

Щоб сотку в позичку дістать,-

Ви ж обіцяли нині дать".

Розгнівався на се Пазюк

І повну чарку кинув з рук.

"От ще голяк! От ще жебрак!

До мене промовляє так!

Сто срібла – се великий гріш!

Узять візьмеш, віддать- хоч ріж!" –

"Я ж, кумцю, позичав у вас

І, тямите, віддав на час".-

"Віддав! Віддав! А може, й ні.

А кілько то було гризні!

Та що вже там! Хай страчу сам!

Як обіцяв, то певно дам".

І мовить кум:"То дайте ж тут!

Ось свідки є, горівку п'ють".

Пазюк на те: "Нехай же п'ють,

У мене гроші є ось тут!"

І вийняв з череса платок,

А в нім завитих сім соток,

І перед свідками цілі

їх розкладає на столі.

"Отеє мій плуг, отеє мій стіг,

Моя рілля, мій оборіг,

Мої воли, моє Гумно,

Моя рідня, моє майно".

І поскладав, поцілував

І в черес всі сотки сховав.

А кум стоїть, гне в собі злість,

Очима тії гроші їсть.

"Та, кумцю, змилуйтесь-бо раз,

Пай дармо не благаю вас!" –

"Ні, синку, пізня вже пора,

Додому час! Заснути тра!

Ще кварту став, людей відправ,

А завтра рано, щоб ти знав –

Коли діждати дасть господь,

За грішми з свідками приходь".

Село шумить, село гуде,

Пазюк з шинку додому йде,

При ньому кум, мов в'юн той, в'єсь,

А свідки йдуть то вскісь, то всклесь.

Боками йдуть, пісень ревуть.

Аж ось Пазюк промовив: "Тут!

На розі хрест, з тернами тин…

Тут в хаті мій драбуга син.

Го-го, то злодій, зна біду!

До хати спати я не йду.

Гей, кумеї куме! Де ти втік?

Ти спать мене веди на тік!"

ІІІ

Вранці-рано по селі

То не пчоли, не чмелі

Глухо зажурчали,

Не шумів розбитий спуст,

А йшло слово з уст до уст:

"Вкрали! Вкрали! Вкрали!"

Що? Хто? Відки? Вість така:

Вкрали гроші в Пазюка!

Як вернув із шинку,

П'яний у стодолі спав,

Злодій черес з нього зняв

І потяг шматинку.

Хто був злодій? Відки знать?

Сам Пазюк не зна сказать,

Хоч щось твердо дума.

Далі скрикнув: "От на глум!

Вів мене в стодолу кум!

Се ніхто, крім кума!"

Кум почув се, весь дрижить,

Мов опечений біжить:

"Змилуйтеся, діду!

Я вас до хреста довів

Та й пішов вісьта домів!

Присягати піду!"

"Не бреши! Де гроші дів?

Ти мене вигоном вів –

Тямлю весь інтерес:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: