А грошей нема та й нема.
"Ну, куме коханий, дай руки в кайдани!
Тут слідство, для тебе тюрма".
ІХ
Три неділі вже кум у арешті сидів,
А селом якийсь шум, наче рій той, гудів.
Ось Пазюк молодий у попа, неборак,
Кладе п'ятку на стіл і говорить ось так:
"Єгомостику, горе на мене найшло!
"Ти вкрав тата сотки! – так гуде все село.-
Бідний кум через тебе в арешті терлить".
Єгомостику, радьте, що маю робить?"
Піп плечима стиснув: "То, небоже, біда!"
А Пазюк молодий хитро так повіда:
"У неділю на хрест і на слово святе
Перед всіми людьми я присягну на те,
Що татуньових грошей не маю".
"Добре, сину! Присягу тобі проведу.
Та гляди, щоб не впав ти в велику біду!
Бо присяга страшна! Лиш одну мені річ
Відповідж: чи ти взяв тії гроші в ту ніч?
Як на сповіді, правди жадаю".
"Як на сповіді! Отче… Та взяв чи не взяв,
А бігме, що нерушані вчора віддав.
І присягну, най встиду між хлопством не маю".
Х
НА ПАСТІВНИКУ
Сховалось сонце за Ділом могучим,
Пожар вечірній запалав на небі
І згас. Стемніло. Оповите млою
Дріма Підгір'я. Лиш де-де в хатах
Ще світло блима. Літня ніч коротка,
То вчасно спати йдуть робучі люди,
Щоб завтра, скоро світ, вже бути в полі.
Ген за селом, під лісом на долині,
З густої мли, мов цвяшок золотий,
Вирізуєсь миготання кроваве:
Се хлопці-конюхи огонь кладуть,
Їх на всю ніч післали коні пасти.
Попутавшії скотину, розложили
Огонь, бо майка тне.
Ось при огні
Сидять гуртом: хто в гуньці, в подігачці,
Хто в кожушанці, хто лиш грубий міх
Нап'яв на плечі.
– Побратиме Сеню,
Дай тютюну!
– Чи бач, який прудкий!
Чи я тютюн саджу?
– Та не жартуй-бо!
Тобі господар нині скрутець дав,
То уділи! Проклята майка тне,
А тютюновий дим – найліпший спосіб
На неї.
Сень видобува тютюн,
І крає ножиком, і ділить всім,
В кого немає. Вже така натура
У того Сеня: зразу воркне гризько,
А потім хоч сорочку з себе дасть.
Недаром придурковатим зовуть
! підіймають всім селом на сміх.
Куди ж пак! Парубіка вже старий,
Вже поза тридцять літ, і до роботи
Нема над нього, і не п'є, не тратить,
А ходить мов жебрак. Не раз йому
Графлялося пристайство – не хотів.
Волить тинятись в наймах, на чужих
Робити і чужій коритись волі.
"То вже у них так в роді,- говорили
В селі.- Отець його мав поле й хату,
Та все пустив, роботу занедбав,
Лише по відпустах, святих місцях,
Мов старець, волочився. А прийшла
Недуга, старість, далі сліпота,
То не було де голови приткнути, –
Взяв ліру та й пішов просити хліба.
І сина на таке саме навчав:
Все лиш набожних співанок співає,
Все лиш балакає, що світ зіпсутий
І страшний суд надходить – що твій піп!"
Отак в селі балакали про Сеня,
Сміялись з нього, хоч усі й любили,
Бо щирий був, для всякого ввічливий.
Та він байдуже, мов се й не про нього,
Всі насміхи пускає мимо вуха,
Прихильності немов недобачає.
Хоч тридцять літ від роду, він найрадше
З дітьми малими пристає, готов
І порохом пересипатись з ними.
Та й діти ж то над все любили слухать
Його пісень і оповідань! Діти
Одні над ним не насміхались.
Ось
І нині купка їх зібралась – хлопці
Все підростки. На Сеня поглядають,
Як на старшого; деякі й самі
Просились з кіньми на ніч, знаючи,
Що й Сень тут буде.
Закурили. Тихо
Десь обік в трощах деркає деркач.
Сова у лісі заскиглила – цур їй!
І більш не чуть нічого, тільки мірно
Дзеленькають залізним путом коні
Та хрупають траву росисту.
– Ну-ко,
Скажіть хто байки! – обізвавсь несміло
Один і скоса позирнув на Сеня.
– Е, кат там з нею! – другий відізвавсь. –
Я за весь день охляв, не чую костей,
І очі вже злипаються до сну.
– Ну, що ж, то ти йди спати! Годі ж всім
Поснути. Знаєте, пора непевна.
Говорять, що з Сідого приятелі
Волочаться по толоках. То треба
Вважати!
– Мій господар, за грибами
Ходивши вчора, каже: бачив вовка.
То й остро наказав мені з лошат
І ока не спускать. Та де вони?
– Не бійсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк,
То коні би самі дали нам знати:
Зафоркали б і збились би докупи.
Ось слухай, рже твоя каштановата,
А он лоша їй обзиваєсь!
Справді,
По всій долині розляглось іржання,
Мов тремоло важке, могучим смиком
Потягнене по струні металевій.
– Ну, байки! Сеню, ти на черзі нині!
– Якої ж я вам байки розповім?
Тут, браття, йде таке на наші села,
Що швидко нам відхочеться байок.
– Що, що таке?
– Війна! Хіба не чули?
– Війна? Та з ким?
– Ну, звісно, з москалем.
– Що, з москалем? О, то нещастя наше!
Москаль твердий, не встоять наші хлопці
Супроти нього.
– То-то, браття, й є.
Наш конче хоче з москалем побитись,
Та видить сам, що сил замало має.
От він казав усюди голосити,
Що відтепер не буде так, як досі
До війська брати та перебирати,
А всіх загорне загалом: малих,
Що від землі лиш відросли, й дідів,
Що до землі вже хиляться, сліпих,
Кривих, безногих і горбатих, навіть
Дівок.
– Ха, ха! То, може, й нашу Феську
Візьмуть?
– Го-го, тота на гранатира
Придасться.
– То не сміх, я то віддавна
Гадаю вже: чому беруть до війська
Лиш парубків? Чи то дівок нема
Таких здорових, рослих і відважних?
Чи дівка не такий же чоловік,
Як парубок?
– Та слухайте лишень,
Що сталося в Урожі! Тиждень тому
Там війт під церквою цілій громаді
Читав той наказ, що почнуть усіх
До війська брати. Слухає народ,
Об поли б'єсь руками. Аж нараз
Одна вдова як не заломить руки
Над головою, як не заголосить:
"Я-яй! Я-яй!" Так протяжно, так страшно,
Мов за покійником. Усі до неї,
Гадали, може, зуб. Та де тобі!
Посиніла, у лобі очі кров'ю
Їй заплили, і руки все держить
Над головою закленуті, й стогне,
Голосить, що аж серце розриваєсь.
Що мир до неї, примовляють, тішать,
Води дають, хрестять і шепчуть – де там!
Не чує, ані бачить, не говорить,
Не їсть, не п'є, ніщо не розуміє,
Лиш яйкає від того дня і досі.
Вже з цвинтару не трафила й до хати,
Пішла долів селом: "Я-яй! Я-яй!"
А мир за нею,-мов на похороні.
Три рази довкіль обійшла село.
Під ніч насилу завели її
До хати, силою й нагодували.
Та не могла вона сидіти дома.
Вночі и пропала. І від того дня
По селах ходить. Вже її в Лужку,
І в Ступниці, і в Мокрянах видали,
Була аж в Страшевичах і на Сприні.
Розхристана, – говорять, – чорна-чорна,
Лиш очі світяться. І день, і ніч
Блукає по полю, до хат не йде
І все кричить, голосить, плаче й стогне.
– От покаяніє! Най бог боронитьі
– Я б, бачиться, на місці вмер з страху,
Якби її голосіння почув.
– Іди, дурний! Вона ж се не від злого!
Се найдобріша жінка у селі
Була. їй бог так дав, щоб віщувала
Народові якесь велике горе.
– Ой-ой! І що ж то за такеє горе
Вона віщує?
– Чуєш, що війну?
Вже то як наш із москалем задреся,
То тут не жди добра!
– А я гадаю,
Що то не те! Велика річ – війна!
Всіх не поріжуть. Москалі ж також
Не є вовки, а люди, як і ми,
Небіжчик дід не раз про них, бувало,
Розказують, не можуть нахвалитись.
– І я гадаю, браття, що москаль би
Нам кривди не зробив. Господар мій –
На що розумний чоловік, а часто
Говорить: "Господи! коли б вже раз
Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство
Пішло: москаль би все те скасував,
Зробив порядок, полекшу якусь
На бідний люд".
– Ой, певно що би треба
Твердої тут, московської руки!
Чи чули ви, пани ото заводять
Якісь там шарварки нові. То ніби
Говорять хлопам: "Штири дні до року
Повинен кождий нумер відробити
Коло гостинця". А то все брехня.
їм не гостинець в голові. Плювати
їм на гостинець! Як лиш люди вийдуть
На ті гостинці, то пани пошлють
Свою двірню з палками, нагайками,
І всіх на панський лан переженуть,
І панщину навернуть: штири дні
Щотижня кождий мусить відробляти.
– Не може бути! Хто тобі казав?
– Плети, дурний, не може бути! Вже то
Я чув про се від розумніших трохи,
Ніж я та й ти. Пани дістодь-то навіть
Вже й цісаря підпали, й цісар їм
Усе те затвердив і підписав.
– Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!
– Воно-то бач: пропали або ні.
Пани ще досі криються з тим дуже,
Не признаються, щоб народ відразу
Не роздразнити, а найголовніше:
Бояться москаля.
Тут Сень вмішався
В розмову. Досі він сидів понурий
І звільна пакав люльку, похилившись.
Мов слухав голосів якихсь далеких.
І враз промовив: – Е, яка там річ
За нами впоминатись москалеві?
Що ми йому, чи сват, чи брат який?
А мислите, що в нього мало й своїх
Панів і бідних?
– А про що ж би мала
Війна вестися?
– Ні про що! й війни
Ніякої не буде!
– А пощо ж
До війська пруть старого і малого?
– Е, прутьі Ніхто ще того не видав.
От ми які вже парубки, а хто нас