Іван Франко
Батьківщина
(Присвячую високоповажаному Федору Вовку на спомин нашої спільної мандрівки 1904 р.)
І
Нашого товариша Опанаса Моримуху прозвали ми ще в гімназії Батьківщиною — не на честь популярної газети «Батьківщини», яка тоді ще не виходила, а з іншої причини. Він мав звичай, коли говорив про свойого батька, називати його батьківщиною; так само матір позаочі називав материзниною, стрийка — стрийщиною і загалом любив жартома перекручувати або, як він казав, «підліпшувати» мову. Він степенував: добрий, ліпший і ліпшіший; силкувався написати цифрами число кільканадцять, міцно обстоював за численням днів узад: нині, вчора, позавчора, якось, позаякось; боровся з учителями за різницю між словом «повітря», яке вважав рівнозначним із німецьким діє Резі — чума, і «повітя», що мало значити сііе Ьип,— одним словом, був незвичайний майстер від язика. Він один у цілій нашій гімназії вмів не тільки говорити по-бойківськи, бойківськими словами, формами й акцентом, але знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича. Він приніс і пустив у курс такі діалектологічні перли мазурського говору з Рихтич, як «гарггуі сігхуігге», що мало значити «запри двері», і «нугепі іптіепіа па гадитіепіе», що мало-значити «вижени худобу («іміня» в підгірськім діалекті) на пасовисько». Він був добрий ученик і добрий товариш, загально люблений задля свойого доброго гумору, дару удавання різних голосів та висловів та незліченої сили приказок та дрібних оповідань і анекдотів, якими в хвилях веселості щедро пересилував свою мову.
Його батько, старий Моримуха, був, як казали, заможний селянин із Колодруб, невеличкого наддністрянського села. У нас тамошніх селян називають заболотеями,
бо вони живуть на рівнині, яку часто заливає Дністер, серед багон та болот, а на дорогах, які ведуть через їх села, болото, як кажуть, не висихає ніколи. «У нас болото святеньке,— говорив було Опанас,— як розчинять з одною паскою, то кисне аж до другої». «Заболотеї» визначаються також своїм строєм: не носять гунь, ані суконних свит, тільки довгі, майже до самої землі, полотнянки.
— У нас, як котрий сват виросте високий,— говорив було Опанас,— а в стані тонкий, а одягне таку полотнянку, а в половині перепереже вузьким ремінцем, а зігнеться вдвоє, витягаючи ноги з болота, то виглядає зовсім так, як ціп: ціпивно хтось держить у руці, а билень кінцем загруз у болоті.
— А чи правда то, що в вас ті полотнянки перуть, як на Панталима, то аж знов на Панталима? — питаємо було жартуючи.
— Неправда! — з комічним обуренням відповідає Опанас.
— У нас ніхто не бачив, аби полотнянки прали. Носить доти, доки нижній конець не обігние з болота. Тоді на колодку, відмірить п'ядь та й сокирою цюк-цюк! І полотнянка йде на когось меншого замість нової, а більший дістає нову. І так її все направляють, доки з полотнянки не зробиться лейбик. Сей дістає найстарша бабeнція, що сидить за комином і пряде клоччя.
Ми, бувало, боки зриваємо, регочучись із тих Опанасових вигадок, а Опанас байдуже собі, і не скривиться мов щирісіньку правду говорить. Які були відносини Опанаса до батька й матері, ми якось не могли зміркувати. Правда, він позаочі називав їх жартуючи «батьківщина» та «материзнина», але ніколи ми не чули, щоб він справді кпив із них або нарікав на них. Тільки збоку знали ми, що старий Моримуха був чоловік заможний, але дуже скупий. У нього не було більше дітей, Опанас був одинак. Моримуха дав його до гімназії тільки наслідком зусильного намагання священика та вчителя, але силкувався надгородити собі ту шкоду не лише тим, що вишукував йому якнайдешевшу й найпоганішу квартиру, привозив йому скупо сухого хліба та бульби або ячмінних круп без омасті, але навіть пізніше, коли Опанас заробляв собі приватними лекціями пару гульденів у місяць, не соромився щопонеділка випрошувати в нього пару «дудків» то на тютюн для себе, то на топку солі, то на обарінки для вуйчаників та тітчаників дома. І Опанас давав, а для малих вуйчаників та тітчаників і сам купував то калачі, то цукерки, то дешеві забавки та передавав додому.
Раз тільки витягли ми в нашого Опанаса невеличке оповідання про його батька, та й то треба було його від нього, як то кажуть, кліщами витягати. То так було. Одного понеділка старий Моримуха чомусь не міг приїхати до Дрогобича і передав цілотижневий провіант для сина через якогось сусіда, розповівши йому, де й як має шукати синової квартири. Приходить сваток до нас на квартиру з кобелею в руці та й питає крізь вікно:
— А ци тут Каганців Панаско?
Ми поприходили зі школи, а Опанаса ще не було.
— Каганців? — перепитуємо.— Тут живе Опанаско, але не Каганець, тілько Моримуха.
— Ну, та той, той, той сам. У нас його називають Каганець.
— Ба, та чому? Через що? — питаємо ми зацікавлені.
— Е, та то би довго повідати, а мені нема коли. От нате, тут йому тато футраш передав. Виберіть із кобелі, бо кобеля моя.
— Та розповіджте-бо, чому старого Моримуху називають Каганцем? — налягаємо ми.
Але сусід уже взяв кобелю, натиснув стару солом'яну крисаню на потилицю та й, обертаючися йти геть, каже:
— Питайте Панаска, він вам скаже, а я не маю коли. Та й пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до діда на перелазі.
— Чому твого старого називають Каганцем?
— А ви відки се знаєте?
— Та був тут ваш сусід, приніс тобі футраш та питав, чи тут Каганців Панаско?
— Ну, то було його питати, відки мою батьківщину прозвали Каганцем.
— Ми питали. Він велів запитати тебе.
— Ей, дайте мені спокій!.. Я такий голодний, як коби б у мні дно випало, а вам чорт зна чого захочуеться.
— І ми голодні. Та поки обід буде — говори.
— Говоріть ви; я послухаю.
— Ні, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?
— Та чому? — нерадо мовив Опанас.— То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.
— А може, не хотів дати? — втрутив хтось.
— А може, й не хотів,— згодився Опанас.— Досить, устав з лави та й стукає до вікна, нібито не треба. А колядники кричать: «Татусю, та ж то різдво Христове, раз у рік свято! Годиться колядників приймати». А тато каже: «Вже були трої».
— А то, певно, неправда була? — втрутив знов хтось збоку.
— Та, може, й неправда. Або я знаю! — згодився Опанас.— А колядники не хочуть уступитися. А тато до них: «А будете колядувати за каганець вівса?» Як почули колядники таку ціну, то зразу в сміх, потім помуркотіли щось поміж собою, а потім крикнули: «Будемо!» — та й заколядували.
Опанас урвав, мов нараз похопившися, що задалеко забіг у своїм оповіданні.
— Ну, як заколядували? — питаємо.
— Або я знаю,— каже якось несміло Опанас.
— Знаєш, знаєш! — кричимо.— По носі тобі видно, що брешеш! Зараз говори, як заколядували.
— Але ви будете з мене кпити.
— Ні, слово честі, що не будемо.
— Або з моєї батьківщини.
— Ні-ні, говори сміло!
— Та як заколядували! Там між ними був такий цупкий на вигадки, так той затягнув, а всі за ним, та так мов сокирою рубають.
Бог предвічний народився, Прийшов днесь со небес; Моримуха так, як пес, Розвередився.
Тріє цари ідуть со дари; Парубки, співаки, Раз у рік колядники Колядували.
Тріє цари, де ви йдете? Та й ідіть далі в світ, Бо у мене грошей ніт, Дармо ревете.
Звізда ясна об'явилася… А я вам хіба дам За колядку співакам Каганець вівса.
Слава Богу, вже й пісні копець! Нам овес, а ти пес, Та вже будеш вік увесь І сам Каганець.
— Ну, але вже колядники не дожидали того вівса. Вибігли до них татуньо з палицею, а вони лиш поза хату злопотіли, як коні. І ще тої самої ночі та нова колядка пішла скрізь по селу, і відтоді татуня прозвали Каганцем. Уже вони до попа і до війта на скаргу ходили, та що з того, ще їх наганьбили, а того, що їм приліпили злі язики, вже до смерті ніяка людська сила їм не відійме.
Опанас розговорився, та коли скінчив і замовк, ми могли зміркувати, що йому й самому немило було, що так розбалакався. Кілька день по тім він був якийсь квасний та незадоволений і на всякі питання відповідав нерадо, просто кажучи, відбуркувався. Так і видно було, що сам собі вразив якесь болюче місце і не міг дарувати собі того. Була у нього якась тиха амбіція, що, раз ображена огороджувалася мовчанкою, особливо коли та враза доторкала його улюбленої «батьківщини».