— Я вже думав, чи вас не вбито або чи ви не загоріли? — мовив він.— Півгодини стукаю до дверей, та й годі вас добудитися.
І він подав мені дві телеграми.
— З одною я вчора не міг вас дождатися,— пояснив він.— Надіюся, що нема там нічого пильного.
Я підписав оба рецеписи, дав возному двадцять крейцарів, затулив обі телеграми в жменю і, січучи зубами, замкнувши двері, закопався знов під ковдру. Якась невимовна млість опанувала мене, якесь ослаблення не то тіла, не то волі. Я лежав, як колода, грівся. Ворухнути рукою або ногою видавалося мені величезною, надсильною працею. З телеграмами в жмені я швидко заснув, не розгортавши їх.
Що було далі, не тямлю. Мов крізь сон, пригадуються якісь люті стукання, якісь голоси, якісь холодні руки, що стискали мене, мов кліщами, а далі все заволікає сіра, непрозора мряка.
Опанас помовчав хвилю, передихнув, обтер піт, що виступив йому на чоло, і, зирнувши несміло мені в очі та переконавшися, що я не дрімаю, почав оповідати далі.
— Я прокинувся в шпиталі. Мені сказали, що я пролежав без тями два тижні. Безтямного спровадили мене сюди. Коли сторож, почувши стогнання в моїм покої, покликав поліцію, ся виважила двері і веліла забрати мене до шпиталю. Обі телеграми і пару листів, що прийшли були в часі моєї хвороби, знайшов я обік себе в шухляді нахткастлика. В одній телеграмі були слова: «Благословляю тебе, твій тато», а в другій відомість про смерть мойого тата. В листі наш громадський писар доносив мені про те, як мій тато, а зараз по нім моя мама, занедужали на тиф, як обоє бажали конче бачити мене перед смертю, посилали післанця за післанцем до телеграфу, як тато, не діждавшися мене, вмер, а за ним до трьох день умерла й мама. Тепер, з поручення начальника громади, доносив мені, що мою рідну хату опечатано, що тато при свідках полишив для мене все своє добро, що про се вже заявлено до суду, і взивав мене, щоб я якнайшвидше зголосився обняти в посідання свою батьківщину.
Я читав ті документи і дивувався. Мені здавалося чомусь, що все те мені відоме, що я сам був там, ішов за похороном свойого батька, приняв благословенство від матері і перебув усе те, що повинен був перебути при
такій нагоді. І ніщо тепер не ворушилося в моїм серці при тій вісті. Так відразу й вийшло, немов усе те так і мусило статися, і власне тепер, у сю пору. Я почув навіть якесь облегшення, мов на мені порвалися якісь пута, що в'язали мене, і мов тепер я буду міг свобідно полетіти кудись, розпочати щось таке, про що перед тим навіть не смів подумати. Про Киценьку я неначе зовсім забув — вона не існувала для мене, в голові не ворушилася про неї ані одна думка.
Я пролежав іще кілька день у шпиталі, поки міг вийти на світ. Та скоро тілько я вийшов на вулицю, і мене обхопило холодне січневе повітря, і в очах замигтіли діамантові відблиски снігових зірочок, розіскрених сонцем, я в тій самій хвилі почув, як думка про Киценьку, непереможне бажання летіти до неї, шукати її, кинути їй до ніг усе, що маю, віддати себе їй увесь без огляду опанували всю мою істоту. Ще нетвердими кроками я поспішив на Вірменську і почав вартувати перед брамою, відки надіявся виходу Киценьки. Пару годин я ждав даремно, перемерз і пустився ходити по вулиці, коли нараз на розі наткнувся на Киценьку. Вона йшла з ринку. Я з неописанною тривогою поклонився і став, неначе вкопаний. Вона зиркнула на мене, всміхнулася, зупинилася, подумала щось, потім приступила до мене і мовила коротко:
— Ходи до мене!
Я жахнувся, немовби ось тут коло мене вдарив грім. Та проте я машинально пішов за нею. На другім поверсі у відчинених дверях вона ждала на мене зі свічкою в руці. Я зупинився в нерішучості. Вона взяла мене за руку і потягла за собою, шепнувши одно слово:
– Ходи!
Я ввійшов. Вона замкнула двері і попросила мене зняти пальто і сісти собі, її помешкання складалося з просторого, ясного покою й ниші, де стояло її ліжко. Покій був уряджений як салоник, обставлений зі смаком, хоч без виставності. На мене дихнуло любе тепло, не знаю, чи від натопленої печі, чи від її особи. Вона скинула з себе пальто і опинилася переді мною в елегантній вовняній сукні, скромно і зі смаком зачесана. На її лиці не видно було ані сліду заклопотання. Поверталася свобідно, з тою властивою їй маестатичною грацією, що
так хапала мене за серце. Повештавшися по помешканню, поправивши перед дзеркалом волосся і кокарди під шиєю, немов хотячи дати мені хвилю часу отямитися,
вона станула передо мною і, вдивляючися мені в лице, з
таємничим усміхом запитала:
— Любиш мене?
Я не відповів нічого, тілько вхопив її руки і почав покривати їх поцілунками. Сльози ршгули мені з очей, закапали на її руки.
Вона сіла біля мене на кріслі і пригорнула мене до себе, притулила мою голову до своїх грудей. Я тихо хли-пав.
— Ну-ну, цить, дурненький! — мовила вона.— Я все знаю. І чого б було не прийти зараз тоді, як тобі Наталя казала? Треба було конче простудитися і йти до шпиталю?
Я з жахом поглянув їй у лице.
— Кажу ж тобі, що все знаю. Про тебе було в газетах. І про те, що твої старі померли.
Я тілько в тій хвилі догадався, що телеграми і лист, які я знайшов у шпиталі, були порозпечатувані. І як се я в першій хвилі не доглянув сього? А вона встала, поправила огонь у печі і лампу на столі і знов стала переді мною.
— Ну, скажи що. Чого тобі треба від мене?
— Нічого,— відповів я.— Я щасливий тим, що ти дивишся на мене.
— Ха-ха-ха! — засміялася вона.— От іще дивачина! Ну, але скажи, що думаєш робити тепер?
— Не знаю. Нічого не думаю.
— А багато лишили тобі старі?
— Не знаю. Грошей, певно, ніяких, але господарство, поле…
— Кілько ж се може бути варто?
— Не знаю. Три-чотири тисячі.
—Гм!
Вона пару разів пройшлася по покою, немов обмірковуючи щось, а потім знов стала переді мною.
— І що ж ти думаєш робити з тим?
— Не знаю.
— Може, схочеш іти на село, осісти на ґрунт? А може, й від мене зажадаєш, щоб я йшла з тобою, зробилася селянкою і годувала гуси та свині?
Я з переляком видивився на неї. Таке жадання видавалося мені чимось бездонно абсурдним та неможливим.
— Ну, скажи-бо! Говори! Думай!
І вона обома руками потермосила мене за плечі.
— Зроблю все, що звелиш,— прошептав я.
— Так? Ну, се гарно. За се люблю тебе. На! І вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. Від дотику її уст у мене мов огняні мурашки забігали попід шкірою.
— Слухай же! — мовила вона, знов сідаючи біля мене і пригортаючи мою голову до своєї груді лівою рукою.— Подобаєшся мені. Хочеш їхати зі мною?
— Куди?
— В світ. Я не думаю сидіти в тім проклятущім Львові. Тут мені не місце. Тут я Киценька і ніщо більше. А мене тягне до чогось вищого. Чую в собі силу, талант, огонь. Хочеш допомогти мені вирватися з сеї проклятої нори?
— Все віддам, щоб допомогти тобі! — скрикнув я з запалом.
Вона скоса з усміхом дивилася на мене.
— А ти навіть гарний, коли не киснеш. Люблю такий запал у молодих хлопців. Дай уста.
І вона вхопила обома руками мою голову, прихилила до себе і поцілувала мене в уста. Я стратив пам'ять. Якась невимовна розкіш наповнила моє серце. Думалось, що зомлію, що минуся в тій хвилі.
— Слухай же,— мовила вона далі.— Віднині за тиждень їду геть зі Львова. Мушу, не видержу довше. Коли хочеш їхати зі мною, будь готов до того часу. Віднині за тиждень. Увечері. Ось тут. Зліквідуй свої діла, продай свою спадщину, чим дорожче, тим ліпше. Роби, як знаєш. Віднині за тиждень, вечером, ось тут жду на тебе. Не прийдеш від завтра за тиждень, уже мене тут не буде, і ніхто не знатиме, де я. Якби не ти, якби не те, що ти подобався мені від першого разу, і якби не ота пригода з тобою, що попала в газети, я була б уже виїхала перед тижнем. Отже, чуєш? Розумієш? На, поцілуй мене і йди тепер і роби, як знаєш. Я не силую тебе, але ждатиму. Хочеш закуштувати щастя зо мною, то приходь. Добраніч!
Я поцілував її в уста, в руки і вийшов, позбавлений доразу власної волі, вийшов її невільником. Моя доля була запечатана, і я не міг навіть подумати про те, щоб боротися зі своїм призначенням.