Критика
«Залізний острів» Гончар
Твір «ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ» — новела-засторога. Гуманістичні цінності, та й саме життя людини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. І як важливо при цьому зберегти здатність сучасної людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Закохані через власну легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. їхній човен відв’язався, і вони не можуть повернутися. Але не впадають у відчай, прагнуть знайти поряту
нок, не втрачають своєї людської гідності, своїх почуттів. Любов Тоні й Віталика витримала випробування на міцність: жодних сліз, жодних докорів! Та головне — вони залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.
Варто звернути увагу на деталі. Віталик і Тоня опинилися на судні-мішені через «звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого», подібно до біблійних Адама і Єви, згаданих у новелі. Вони самотні на цьому залізному острові, як перші люди. Таке враження підсилюється порівнянням їх з останніми дітьми землі, із сиротами людства. Адже Тоня й Віталик на крейсері перебувають під загрозою бомбування, так само як людство живе під загрозою атомних вибухів. Образ цей поглиблюється, ширшає, набуває вселюдських, планетарних масштабів; і старий зруйнований крейсер символізує вже загрозу війни, здатної знищити цивілізацію й саму землю. Тому й протистоїть це судно як жахливий контраст усьому світлому, вічному, людському. «Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушно». Крейсер змальовано темними, похмурими барвами. Уся система художніх засобів, які творять цей образ, має єдину мету — підкреслити контраст між ним і всім світлим, щасливим, радісним та красою моря й степу, сонцем, коханням Тоні й Віталика. Крейсер несе загрозу не тільки їх щастю, а й самому життю.
Доволі символічною є остання уявна сцена в новелі, більше схожа на авторський коментар: «А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму острові, ждучи нічного удару, сидітимуть мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства».
Залізний острів асоціюється із чимсь холодним, неживим, приреченим. Це маленька планета Земля в масштабах космосу — спустошена, напівзруйнована, на якій немає нічого живого. Діти — останні жителі цієї планети — знайшли тимчасовий прихисток на хиткому пораненому острові. Та над ними нависла загроза, адже будь-якої миті остання твердиня може бути зруйнована. І тоді людство загине. Тут автор нагадує читачеві про те, що людина насправді не така могутня, як їй іноді здається. І саме це в багатьох випадках робить її абсолютно беззахисною перед тими цивілі- заційними загрозами, які вона сама й створила. Рукотворний «залізний острів», що став пасткою для двох закоханих, — не менша пересторога, аніж полігон. Тоня, що пританцьовувала босими ногами на розпеченій від сонця палубі, була так само протиприродним явищем на цій незрушній купі іржавого металу, як маленька донечка Уралова в осерді військового полігону.
За рахунок ретроспективних елементів новела відкриває читачеві певні епізоди з життя, окрім головних героїв, й інших героїв твору, розкриває нові грані їхніх характерів. Це своєрідне емоційне тло, потрібне авторові для того, щоб якомога глибше й точніше відтворити образи двох закоханих, які опинилися в екстремальній ситуації. Абсурдність її в тому, наголошує письменник, що небезпека загрожує героям на їхній рідній землі, неподалік від домівки, серед мирного лиману і під мирним небом. Однак щоб десь там далеко «тремтіли» вороги, тут постійно тривають навчання, накопичується смертоносна зброя, що так легко здатна урвати тонку ниточку людського життя. І про це юні герої теж замислюються. Як замислювався автор, який добре знав ціну війні.