Модри Камень – Олесь Гончар

Олесь Гончар

Модри Камень

Новела

I

Бачу, як ти виходиш з своєï гiрськоï оселi й дивишся вниз.

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоïш не озиваючись.

— Терезо!

А ти посмiхаєшся комусь.

Вiтер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згiр'ях, i облизане камiння смiється до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здiймаєш руки, мов хочеш злетiти.

— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вiтру, мов блакитний дзвiн.

II

Куди ти задивилась? У що заслухалась?

Було зимно i чужо, коли я постукав у твоє лiсове вiкно. Чув, що в хатi не сплять, але нiхто менi не вiдповiдав. Там радились. З-за причiлка било снiгом i засипано менi очi. Бiлий вiтер стугонiв у порожнечi гiр.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справдi цей стук могли почути там, далеко внизу.

— Просiм, хто ви?

Що менi казати? Хто ми?

— Своï,— кажу i не чую власного голосу. Третю добу замiсть вода ми ïли снiг. — Своï,— хриплю я щосили.

Тодi в хатi задзвенiло, мовби сонячний промiнь зламався об шибку.

— Мамо, то руськi!

Боязко й недовiрливо вiдчинилися дверi. Я зайшов до кiмнати, тримаючи автомат напоготовi. Натиснув лiхтарик, i в смузi електричного сяйва завмерла бiля столу злякана мати, а ти бiля високого лiжка застигла в подивi, закриваючи груди розпущеними косами.

Я загасив лiхтарика i сказав завiсити вiкна.

Мати свiтила лампу, а сiрник дрижав у ïï руцi. Ти стояла на стiльцi боса, закриваючи вiкна.

Я стидався дивитись на твоï бiлi стрункi ноги, але, одвiвши погляд, все одно бачив ïх весь час.

Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене. Тiльки тепер я помiтив, який подертий на менi був халат. Ти теж була в бiлiй сукнi, i на рукавi чорнiла пов'язка.

— Так оце такi… руськi?

— А якими ви уявляли?

— …Такими…

Ти простягла менi свою бiлу руку. А моï були мокрi, червонi, незграбнi, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавицi, котрi ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.

— Хто у вас буває?

— Днесь нiкого, пане вояку, — озвалася мати.

Вона стояла бiля кахельного камiна i дивилась на мене сумно.

— А по кому ви носите траур?

— По нашому Францiшеку,— каже мати.

— По Чесько-Словенськiй республiцi, — кажеш ти. Виходжу надвiр, минаю кошару, в якiй глухо гуркотять вiвцi, i тихо свищу. Вiд скирти сiна вiддiляється Iлля, бiлий, мов привид. Замерз, лається i питає:

— Що там?

— Можна.

— Брати й баян?

— Давай.

Знову заходимо до кiмнати. Побачивши плитку, Iлля всмiхається, ставить бiля дверей свiй баян, обтрушується, здивовано вслухаючись у спiвучу словацьку мову.

— Так ми ж дома! — вигукує вiн вражений.— Я все розумiю!

— Ми також вас розумiємо. Ми словаки.

— Нарештi кiнчилось оте нем тудом, — каже Iлля. — Ми наче знову на батькiвщинi.

Мати вказує на нашу скриню бiля порога:

— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:

— Радiо.

— Радiо! — сплескує мати руками. — Просiм пана — не треба, не треба його в господi! Ви будьте, а його не треба. Вiд нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францiшека.

Ïï син Францiшек завжди сидiв над своïм радiо до глухоï ночi. Слухав i Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всiм на роботi, що вiн чув. А прийшли собаки-тисовцi, побили радiо та умкнули й Францiшека. В минулий четвiрок розстрiляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажiть, на ласку, який з ïï мужа партизан? Лiсник собi, та й годi! А також взяли з дому та погнали германам рити шанцi. Просiм пана, не треба новоï бiди.

— Мамаша, — втiшає Iлля,— воно нiме.

— Не треба, панове вояки!

Iлля бере рацiю й волочить ïï з хати.

Тепла хвиля дихає на мене вiд камiна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережностi ми за три доби нi разу не розвели вогню. Ми то плазували в камiннi, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звiдки видно було ще далi — в тилу — всi батареï противника. Викликаючи час вiд часу Симфонiю, передавали ïй, що треба. З обачностi часто змiнювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах мiж горами, особливо вночi, ми щоразу зривались у якiсь прiрви. Якби було менше снiгу, ми, мабуть, поскручували б собi в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали колiна, подерли халати i, — що найприкрiше, — пошкодили рацiю.

— Ось до чого доводять цi сальто-мортале, — сумно констатував Iлля, остаточно переконавшись, що рацiя не заговорить.

Але головне завдання все ж було виконане, i цiєï ночi ми вирiшили перебратись до своïх.

Ти налила в таз теплоï води. Я розмотував своï руки, але закляклi пальцi нiяк мене не слухались.

— Давайте я!..

Пальцi твоï були вправнi й повнi нiжного тепла. Зовсiм не болiло, як ти вiддирала закривавлений бинт. Вiддерши його, кинула десь у куток, а моï руки, попаренi i якiсь легшi, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.

— Просiм, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава.

Ти подавала.

— Просiм ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали… товаришу!

I пильно дивилася в вiчi, i я виразно чув, як ти входиш до мого серця.

III

Куримо — спимо — хилимось. Шiстдесят годин ми не змикали очей.

— Спiть, я ставу на вартi, — кажеш ти. Ми смiємось i встаємо з канапи.

— Кам? — дивишся ти благально.

— Не маємо часу, Терезо.

Мати, блiда й згорьована, щось шепоче, як черниця. Молиться, — думаю я.

— Мамаша, — каже Iлля, — ми ще прийдемо!.. З катюшами та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, i ви будете слухати весь свiт!

— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террi, проведи панiв воякiв.

Ми виходимо в слiпу вiтряницю, залишаючи за собою в кiмнатi i свiтло, i тепло, i людську ласку.

Далеко внизу, як у пiдземеллi, гримить, не вгаває фронт. Туманнi каламутнi заграви жовтiють за Модри Каменем. Модри Камень — Це по картi. Мудрий Камiнь називають мiстечко бiйцi, бо Довго не можемо його взяти. Праворуч i лiворуч нього стоять висоти, як бастiони.

Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємось, мов над бiлою прiрвою. Внизу, по дорозi, чорнiють нiмецькi машини, i шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Бiлi завiï снiгу вихряться при свiтлi багаття.

Ти розповiдаєш, як краще добратись до млинiв, i, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.

— Як ви ся iменуєте?

Тонка рука, вся зiткана з чутливих живчикiв, дрiбно тремтить i грiє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вiтром камiнь, вiн уже був менi не такий чужий, як досi

— Ми ще зустрiнемось, Терезо. Ми не можемо не зустрiтися!

Ти стояла задумавшись.

— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар