Чудний, ти не відав, що хата — це і є вхід у печеру-чернеру, чи ступаєш у її роздзяплене війстя, з колючих чагарів назустріч летять сови золотаво-круглоокі, з гостряків на стелі звисають кажани, летючі миші шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стіни мокрі від патьоків води, іскристо зблискує вогке каміння. В печері-чернері ледь світиться, наче її осяюють нічні світлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплі, й пронизлива сирість діймає до кісток. Здається, твоє дихання відлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сірому тумані видніє-ться рукавець, у якому начебто світліше, ти зі сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерігаєшся спіткнутись на гадюччі, далі в стіні — ще світліший відгалужується рукав — і вже тут стеля повищала, під ногами зелена трава, цяткована квітами, попереду в досвітньому тумані за осокою блищить озерце, на березі озерця пасеться кінь гнідий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня і, вчепившись за гриву, ти вже їдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсім низько над головою висять імлисті зірки, наче кетяги калинових ягід, та дедалі грона зірок вищають, бо стеля в печері-чернері дальшае, і це вже навіть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дід Гордій так часто ходить шукати свого коня, який таки справді забіг під Княжу гору, й досі не знайшов, хоч що тут шукати Гнідка, ось він, заблуканий кінь, ситий, доглянутий, і так славно скаче риссю — вперед, і вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скіфська могила й кам'яні баби, ген табун сайгаків, а над ними ширяють шуліки у високості. Гнідко ірже — гримить сурмою, й наче у відповідь на кінське іржання на шовкових хвилях степової тирси зринають хижо зіщулені постаті кінних вершників у гостроверхих хутряних шапках, і занесені вгору шаблі у їхніх руках цвітуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогін, ну ж бо, Гнідко, виручай, бо зброї для захисту нема, бо лиш на тебе надія! Гнідко розпластується над землею, грива кипить окропом, ніздрі наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустріч, а в буйному степу летять назустріч кам'яні баби, сизі чайки, бабаки, дикі груші, полинні пахощі б'ють у груди, а обрій відступав й відступає, наче смуга морського прибою, повита танцівливим маревом. Кінних вершників у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у їхніх руках, серце у грудях сміється й плаче від гострої радості, а кінь уже біжить не в степу, а продирається крізь пущу, мох зеленіє на стовбурах дерев, перегукуються пугачі, якась звірина з хащів блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули дві сухі мертві кістки. Ген мочарі, багно зітхає безоднею в грудях землі, примарні вогники тремтять над багном, румовисько напівзів'ялих і напівзогнилих очеретів, і така безнадія кругом, що краще б ведмідь у пралісі заревів одчайно, порушивши це запустіння, гайда. Гнідко, гайда, бо лиш на тебе й надія. Чвакає під копитами, рветься баговиння, кінь у милі, кривава піна пухириться на губах, і зрештою стелиться піщана стежка, ліс рідшає та відступає, світлішаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як ізнагла за спиною, з-над лісу виринає зграя птахів, і попереду летить неправдоподібний шуліка, такий він великий, тікаймо ж. Гнідко, це за нами погоня, щоб кістки наші оббілувати, щоб наші очі видзьобати. Й коли хижі птахи вже мало на плечі твої не сідали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнідко знову опинився в печері-чернері, вузькій та похмурій, з глеюватими слизькими стінами, кінь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркітливій воді, дедалі темнішало, наче тут лише вгадувалося світло деревних світляків, і ти боявся, що в цій темряві Гнідко зникне так само зненацька, як і появився, знову пропаде в моторошних нетриськах під Княжою горою, й знову дід Гордій ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргіо й марно. Скочивши з коня, пестив і пестив густу гриву, вдячний Гнідку, що порятував із таких страшних пригод, що тепер ось виводить із печери-чернери на світло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсім близько зосталось до виходу, ото дід Гордій зрадіє пропажі, яка знайшлась нарешті, ось уже й білий світ видніє попереду, тому-то ти так і хоркаєш, ніздрі роздуваєш та вухами стрижеш!
— Діду Гордію! Бабо Килино! Мати!
Голос твій дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому після дощу небі. Після сну голова крутиться, а тому й ранкове повітря крутиться, наче його вітром гойдає, наче й тебе разом із подвір'ям гойдає. В тій хитавиці добігаєш до діда Гордія, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.
— Діду, ходімо! — чомусь кричиш ти, начебто дід у якійсь далечині, а ти намагаєшся докричатись до нього.
Дід зводиться з колоди на причілку хати і, в одній руці тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора.
— Куди йти? — питає дід. — Чи ти не приболів уві сні?
— Діду! — кричиш ти — й не можеш викричати своєї радості, яка аж зір сліпить. — Діду! Ходімо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..
— Що ж ти покажеш, дитино? Відчиняєш двері хліва — й показуєш пальцем у півморок, що пахне сіном:
— Дивіться, діду!
Дід Гордій вносить до хліва сиву голову спокійно, мовби остерігається розхлюпати туман сивої хмари, що увінчує його. Розглядається по хліву, підбирає біля жолоба кинуті вила-згрелі й ставить до стіни.
— Нічого не бачу, — бубонить.
— А кінь! — кричиш із-за порога та й ступаєш у хлів. — А кінь Гнідко?
— Який кінь Гнідко?
— А-а… ген… кінь Гнідко…
Й замовкаєш, наче тобі вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цієї ночі ти з печери-чернери привів гнідого коня, лиш гребенясту білу курку видно, курка моститься на гнізді, щоб ізнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибігає за поріг.
— Та який кінь? — бубонить дід Гордій. — Корова вже на паші, баба Килина пасе, ось курка ніяк не вкуб-литься…
Де кінь, де кінь, де кінь? Куток у хліві, затягнутий павутинням, повижирав дерев'яні дилюки-ребра. Ось тут стояв цієї ночі, доторк гриви досі чується на пальцях, вогке дихання кінських ніздрів досі лоскоче щоки. Дід Гордій крутнувся сюди-туди по хліві та й подався латати свою саджалку, бо ж на Дніпро готується по рибу, а ти як приріс ногами до підстилки та мерви в хліві, не зрушиш і тремтиш, наче оті степовики ось-ось наздоженуть, а Гнідка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахів налетить, а як порятуватись від них без Гнідка?..
Княжа гора, увінчана короною сонця, простирається вдалечінь незбагненною загадкою, від якої не можеш відірвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тієї загадки, знову побачити все те, що привиділося цієї ночі, в печері-чернері вгледіти Гнідка, що він таки повернувся туди.
А баба Килина, прочитавши твої думки, жебонить голосом-струмком:
— Лиш у печеру не заглядай, бо там ніч стоїть, а дня в печері не буває ніколи…
Вечір, жовтий місяць схиляється над тобою, але чому ж він так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсім не місяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замість обличчя світить місяцем і цей місяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами… Хвороби, чого ви напосіли дитину, гайда з його серця — услід за сонцем ідіть, де б це мазі рудої бичачої взяти на вас! Де б це трави чорної взяти, щоб і думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твої виймаю з вічок і вушок, із носа і рота, з мізжечків та язика, з маківки і шиї, з плечей і передпліч, із спини і хрящиків… із серця й легень твоїх, із грудей і боків твоїх, із печінки, селезінки і нирок… із черева і кишок твоїх виймаю хворобу, з міхура та з пупа… зі стегон і колін, із п'ят і стіп твоїх, із гузенця, чересел і ягодиць… із усіх кісточок твоїх, із жил та сухожил, із пальців, п'ястуків і нігтів твоїх виймаю хворобу словом своїм… Кланяючись небу високому над Княжої горою! Небо високе, пришли дятла білоспин-ного і шпака, курку сутанську і горлицю кільчасту, гуску малу білолобу і чаплю єгипетську, сову яструбину і зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку і морок свідомості. Кланяюсь водам на Княжій горі! Сині води, пришліть дерихвоста лучного і сивку золотисту, кречітку і крем'яшника, червонозобика і травника, крячка світлокрилого і крячка білощокого, хай у дитини заберуть болі болящі. Кланяюсь вершинам підхмарним на Княжій горі! Вершини підхмарні, прийдіть зеленою рутою і болотяним виноградом, барвінком хрещатим і материнкою-душинкою, іванковим зіллям і купиною, бук-травою і калганом, заберіть у дитини безмов'я й поверніть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдіте, звірі і звірята, мурахи і мурашата, прийдіть оті, що по землі повзають і землю риють, заберіть у дитини страх і неміч, а поверніть відвагу і силу… Небесам слава за ласку, землі слава за міць, повітрю слава за добро, бо дивимося на світ очима сонця, бо дихаємо вітром, бо дух наш є повітря, бо тіло наше — земля… Баба Килина з обличчям жовтого місяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклінно, й хвороба легшає, тепер хвороба така — як павутинка, й тепер ти — як павутинка, й тепер твоя свідомість — як павутинка, що силою і владою Княжої гори пливе й снується в цьому світі, і здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь їдучою тужбою, непомірною для твого серця.