— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Дніпра, на плече поклав, аж присідає під сомом.
— То німці взяли Меланку з дитиною.
— Атож, із дитиною, — згоджується тітонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче ніхто краще неї не знає.
— І на шибениці повісили її разом із дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так і тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого ніколи й плачу такого дитячого ніколи б не чути.
— То Остап уночі з лісу прийшов із партизанами, так зняли Меланку з шибениці, хлоп'я мало не задубіло, та врятували.
— Врятували, сидів ниньки в батька на весіллі, з жінкою та діточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловік удався.
— Остап із Меланкою не розписувались, правда?
— Хіба ж могли в лісі розписатись? Не було в лісі сільради, жили на віру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.
— А є такий закон?
— Якби не водився такий закон, то не розписали б.
— Із покійною…
— Для когось покійна, а для Остапа як жива, пам'ятав і пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весілля, а як на ньому веселитись? Сидять і журяться, Остап сльози втирає.
— Він усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…
Голову в дядька мовби мідним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонці, пускаючи навсібіч гострі блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А під мідним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очі, рум'янці — й ті чорні, биті багровими жилками.
— І не дивіться так на мене, дідуню, — сміється, — бо не впізнаєте. Я нетутешній.
— Та бачу, що нетутешній. — Дід Гордій уже почистив наловлену в Дніпрі рибу, тепер попід жабра насилює на шворку. — Нетутешній, так само як я нетамтешній.
— Як ви сказали, дідуню? — Тамтешній гість дістає з кишені блокнот і авторучку, щось записує, причім усмішка, як місячна доріжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скільки вам років, га?
Дід Гордій мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.
— А вашій бабі? — Веселий гість показує на бабу Килину, що між соняхів порається па городі з сапдю. — Скільки років вашій молодиці?
— Молодиці? — й не осміхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без віку.
— А внукові?
— А який у внука може бути вік? Ніякого.
— То у вас хтось має вік чи без віку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обіч: — Може, Княжа гора має вік?
— Княжа гора? — перепитує дід Гордій і зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чіпляє шнурок до жердки, яка висить під стріхою, і лиш перегодя озивається: — Княжа гора без віку.
— Ви знаєте, я з археологічної експедиції, — каже гість. — Копаємо тут і на горі, й під горою… Е-е, дідуню, все має вік — і ви з бабою, і внук ваш, і Княжа гора.
Дід Гордій із величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далі переводить очі на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогодні так, як затуляла його і сто, й тисячу, й десять тисяч років тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки світу. Його чоло зостається холодне, як лід, і в словах чується лід.
— А вік мого внука не загадаєш так само, як і вік Княжої гори. Нащо марно міряти? Не виміряєш.
Потім дід Гордій показує нетутешньому чоловіку все, що зібрала їхня хата за довгі роки, й показує комору, й горище, й сіни, а ще погрібник і погріб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всілякі інструменти, яких ого скільки назбиралось, — і гість на все дивиться з тією мінливою усмішкою, що так схожа на місячну доріжку на воді. Перепитує, щось записує до блокнота, і, либонь, із-поміж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дід Гордій, як найдивовижніша старожитність, що вціліла від минулих віків, одломившись од них так, мов осколок од великої брили граніту.
А потім чорного дядька як прив'язало до тієї городьби, що оперізувала садибу. Він то колінкував коло неї в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на коліна, мало очима не просіюючись у землю.
— Який безпечний народ наш! — наче аж сатаніли губи його від шпарких вигуків. — Яка свідомість у народу — як у безсмертної дитини, що ніколи не подорослішає, не постарішає, не обтяжіє розумом від досвіду!
Щось знаходив на межі, складав до латаної шкіряної торби, яку носив через плече, а коли гай-гай підступив до діда Гордія, то дивився на старого з якимсь таким оторопінням, наче вже ніколи й не порятується від сто-ропіння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбирувані знахідки.
— Дідуню, серце ви моє, лиш подивіться, що у вас на межі валяється!
— Ось камінь клином — це сокира! Ось ріг — це все, що зосталось від бойового молота… Ось що зосталось від могили кістяної… Ось гостра стріла… ось від списа…
Чорний чоловік аж бухтів од захвату, аж трусився міцним діжкуватим тілом, брови танцювали над витрішкуватими очима. А поряд із ним дід Гордій стояв так само спокійно, як стояла Княжа гора в діда за плечима.
— Дідуню, це ваш спадок — од пращурів гай-гай із яких століть… Ось тут, на цій садибі, корінь вашого роду, еге?.. Тут дідизна вашого діда, еге?.. І дідизна ще старішого діда, еге?
— Атож, споконвічна дідизна, — згодився дід Гордій. — Тут і народжувались, тут і на той світ переставлялись. Корінь нашого роду з Княжої гори, правда… І я тут знайшовся, ось тільки не в цій хаті, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новій хаті знайшовся.
Чорний мідноголовий чоловік дав тобі якусь загнуту кісточку і сказав:
— Це рибальський гачок. На цей гачок твої старовинні предки колись ловили рибу в Дніпрі. Спробуй і ти зловити судака чи в’язя.
— Предки ловили, авжеж, — мовив дід. — Бо риба водилась…
Ішла з городу баба Килина з сапою в руці, то гість до неї:
— Бабуню, ось бусинка-пронизка з міді, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досі не підібрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цій землі погублено, та й матимете намисто.
— Ай справді намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахідку. — Тільки де вже мені їх визбирати? Не до намиста мені. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невістки позбирає. Не пропаде в землі, свого долежиться.
Дід Гордій подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкіряним капшуком.
— Бери, чоловіче добрий!
— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цілу пригірщ старовинних монет. — За віщо ж мені такий скарб?
— Може, щось купиш за ці гроші, бо мені не продають. А ти, видать, грамотний і знаєш, де цим грошам дають хід. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить і грошей, і всякої всячини.
— Ой родить, ой родить, — проспівала баба Килина, йдучи до хати. — І петрушку з кропом, і гарбузи, і гроші, й череп'я.
Гість, сяючи місячною доріжкою усміху на круглому виду, дивився собі під ноги, наче крізь товщу землі бачив усе те, що таїли її надра. Може, там, у мороці землі, він і Гнідка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як ніж! І чомусь тобі захотілось, щоб гість не побачив у печері-чернері гнідого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то він і на Гнідка посягне…
— Яка земля! — прошепотів чорний чоловік. — Ми її всю прочитаємо.
— Читай, ти грамотний, — мовив дід Гордій. — Цієї книжки вистачить не тільки на твій вік, читай, чоловіче добрий. Тільки от нашу Княжу гору читати — й не перечитати, читай, читай…
О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж і ніг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тоді справді захляв би! Ще малий, навчишся колись підкріплятись у всього, що лиш забачиш оком — хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою поділитися з людиною. А мені все за товариша й помічника — хай перстач і звіробій, хай живокіст і собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй — поклонись. У мене всякого цвіту й коріння, ягід і листя, стебел і кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком біліє камінь, пролущився й мохом поріс, а там і другий камінь біліє, бачиш? Ого, скільки тут поміж трапи лобатого каміння розсипано, світиться потрощеними черепами, й так вони споконвіків тут світяться, вражі голови, так, вражі голови. Це ж тут колись у старовину чуже військо впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'яніло, ось дощі білять-вибілюють їхні мертві голови, а сніги січуть по їхніх лобах, а вітри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очі, нема очей. Не бійся, дитино, ці голови не страшні, це така пам'ять Княжої гори. А ось тут також пам'ять, де стіна кам'яна, бачиш? А це наші воїни полягли, тільки, бачиш, земля їх прийняла, вони оцією кам'яною стіною стали, стіна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорі на ній теж квітки цвітуть і дерева зеленіють. Приглянься до цієї стіни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живі джерела, це душі їхні джерелами ллються, водою запашною й цілющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полінуйся схилитись і напийся, як рукою зніме твою втому і спрагу. Пий, дитино, пий, сто років житимеш, бо напився з грудей землі на Княжій горі, це тебе Княжа гора наче молоком напоїла з грудей, тепер тобі ніщо не страшне, ніхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стіну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навідаєшся до джерел, що білою кров'ю стікають, вони і взимку б'ють, не замерзають, бо душі цих джерел і в морози не крижаніють. Яка пташка нап'ється тут, яка звірина причаститься — і вже не позичати їм сили, та, либонь, нема тут й найдрібнішого створіння, яке б не пораювало біля джерел.