Мати розказує, слова її — малинові дзвоники, що видзвонюють журливу мелодію, ця мелодія починає боліти в твоїй душі, і цього погідного дня, після недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листі дерев, на траві та на картоплинні, світ одмінюється перед твоїми очима, Княжа гора постає такою, як у материній розповіді, —
зима притрусила землю пухнастим снігом, дуби-нелині позодягались у сиво-золоті кожухи, берези стоять непогасними свічками, стовбури грабів чорні, мовби вугіллям їх намальовано, грона калини мерехтять рубіновою кров'ю, снігурі жаристо квітнуть на кущах, сяє соснова глиця, вітер дихає шпарким морозцем,
а дітлахи, розлетівшись зграєю по Княжій горі, спускаються схилом донизу, перегукуючись поміж собою, і голоси їхні гостро спалахують у студеному повітрі, аж осипаються жолуді з дубів од голосів, аж глиця сіється на сніжок, що біліє збіглим із горняти киплячим молоком, і шишкарі спурхують із ялин, бо такі дитячі голоси тривожно яскраві, такі дзвінко ламкі,
повпугувані в зимову одіж, дітлахи йдуть забродом, і тобі починає здаватись, що ти йдеш разом із усіма, йдеш зі своєю маленькою матір'ю, яка зовсім не така, як тепер, а наче сільська дівчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться від тривоги на іскристі уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальців,
і, налякані вашою ватагою-зграєю, налякані вашими батогами-голосами, то з-під одного, то з-під другого куща схоплюються зайці, прудко біжать униз по схилу Княжої гори, вони підстрибують клубками сірого вогню, вони петляють поміж дерев, зникають поміж кущів,
ген і дикі кози майнули, з-під їхніх ратичок сніжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там і пропали в хащах,
і сороки стрекотіли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграї дитячої,
і тут ударив постріл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсім і не постріл пролунав, потім кілька пострілів злилось докупи, наче хтось із виляском ударив молотком по залізній рейці, і діти, широко розтягнувшись по схилу Княжої гори, закричали ще голосніше й розпачливіше, лиця їхні горіли рум'янцями, крізь які пробивались білі, сипкі плями холоду, й очі їхні цвіли колючими квітками, діти йшли поміж дерев і кричали, полохаючи дичину й женучи її попереду, на постріли, в поле, яке вже просвічувалось поміж деревами,
— й ти почув, як куля просвистіла поміж тобою й твоєю маленькою матір'ю-дівчинкою, куля навіть не просвистіла, а проспівала невидимою пташкою, й ти зовсім не злякався, й твоя мати-дівчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвінкішими голосами, бо якийсь заєць біг не поперед вас, а на вас, і від вашого крику заєць сахнувся вбік, щезнув поміж кущів, і знову неподалік проспівала куля тонким пташиним звуком, і ви не злякались, ніхто не злякався, діти широким забродом посувались по киплячому молоку снігів, лиш один хлопчик, що йшов ізбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у биті валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спіткнувся й став осідати, хапаючись руками за яворину, пальці його повзли по корі, й ти побачив його скривлене від болю обличчя, на якому корчились губи, й очі його так само корчились, і жебонів у нього з грудей чи то стогін, чи то хрип,
і ви з матір'ю-дівчинкою поспинялись, дивлячись на осілого хлопчика під явориною, а решта дітей, нічого не помітивши, й далі йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлісся, за яким проглядалось поле, що било пострілами, від тих пострілів там і сям позлягали зайці, й дикі кози позлягали,
а одна кізка бігла назад, кізка бігла поміж тобою й матір'ю-дівчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи її скриками, кізка залишала слід, вона торочила сніг краплями крові, вишивала сніг червоним узором, збігала схилом Княжої гори все вище, тікаючи від пострілів і від смерті, а дитяча ватага-зграя все йшла на ті постріли,
й вам би йти на пальбу, та ви з матір'ю-дівчинкою відстали від гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осів під явориною, сяючи сльозами на зсудомленому від болю обличчі і тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землі, беручи попід пахви, а він клигав на одній нозі, й там, де щойно сидів, ятрилась червоно пляма на снігу, від цієї плями ви не могли відірвати очей, наче заворожені,
і хлопець той чорнявий обізвався раптом, сказав, аби ви хутчій ішли по шоколад, бо німці вже перестали стріляти, отже, німці віддячують шоколадом усіх дітей, які полохали й гнали дичину з Княжої гори на узлісся, отже, біжіть хутчій, бо німці позбирають здобич, сядуть у машину й поїдуть собі, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросіть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголосніше, хіба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну біжіть, біжіть, бо німці поїдуть зі здобиччю, шоколад пропаде ваш і мій, а вони ж обіцяли вам дати по плитці шоколаду,
сорока стрекотала над вашими головами, підбитою птахою чорнявий хлопчина у вовняній хустині висів на ваших плечах, з поля вже не стріляли, зима на Княжій горі сміялась безмежною срібною усмішкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з німцями рушила, зоставивши зграйку дітлахів на узбіччі дороги,
й чорнявий хлопець у вовняній хустці плакав, що йому не дістався шоколад, і ми з матір'ю-дівчинкою вели його з лісу, вже в полі побачили кров на снігу від забитої дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сік…
Знову на хатньому причілку сидиш у зеленому липовому парашуті, що шелестить листям, і кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рідну матір, аби не барилась у колгоспному полі, а верталася б хутчій до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок і диких кізок, а ще ж і зайців, бо зайці також водяться, а ще їжаків, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих білок. Дід Гордій сидить під хатою в білій полотняній сорочці, струже ложку з деревини, й кучеряві стружки обліпили діда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дід підказує:
— Не забудь позвати борсука…
Виспівуючи в липі, слухняно кличеш борсука, хай навідається в гості.
— Не забудь лисицю…
Чом би й не покликати лисицю, і ти з липи співаєш до невидної звідси лисиці, щоб не барилася, а спускалась у село.
— І вухату сову поклич, і горличок поклич… За розумною дідовою порадою кличеш і вухату сову, й горличок, кличеш те, що літає, бігає та лазить, що гарчить і щебече, бо твоя душа готова вмістити в собі все, що вміщає в собі душа Княжої гори, у вас-бо споріднені душі.
— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, ціла тічка вовча на горі об'явилась. Ну, тічка чи не тічка, а таки недавно колгоспну ягничку зарізали, що лиш кісточки й познаходили. Вовка кликати не треба — він сам прийде.
Ось на твій клич із Княжої гори, мінячись у сонячному промінні, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.
— Діду, горлиці летять!
Дід Гордій сидить під хатою в сивій хмарі розмаяного волосся.
— Діду, вже й лелека летить!
Лице в діда Гордія начебто багатшає ще на одну борозну, а стільки ж їх у нього, що не лице, а рілля.
— діду, а качки дикі!
Очі в діда Гордія завішано мережаними повіками, за якими він сховався разом із усім своїм великим і загадковим життям.
Горлиці перелетіли в попелястому шумовинні повітря, лелеки відпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластівок скільки! Ось тільки звірів ніяких із лісу не видно, але ж звірі — не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсукові збиратися забарно. Лисиця хутчій прибігла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селі страшно.
— Діду, візьміть мене з собою на Княжу гору, я ще ніколи там не був!
— Отуди? — дід Гордій показує рукою. — До неба?
— Еге, візьміть мене аж до неба.
— Е-е, синашу, до Княжої гори треба дорости. Дорости отут, на землі. Ти спершу дорости, а я потім візьму.
— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачі до всього світу.