На лиці в білої хати — двоє вікон, мов очі, згори сіріє витьопана негодою солом'яна стріха, наче хата сірою хустиною перев'язалась по самі брови. Мальви цвітуть поміж хатою й грушею, а під грушею — збитий із дощок стіл, за яким обідали чи вечеряли погідними днями літа.
А коли це літо густо пахло городиною й садовиною, аж дзвеніло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
— Діду та бабо, хто мій батько?
Дід Гордій начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якій парували молочні галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:
— Питай у матері.
— Хто твій батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похилені ворота, наче очікувала, що хтось появиться ось зараз із зеленого виру горбатої вулиці. — Вітер…
— Хто? — не йнялось віри.
— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вітер — батько у тебе.
— Вітер? — тужили очі. — Який вітер?
— А вітер із Княжої гори.
Висока Княжа гора чорніла лісами скраю села, зі збри-жів-хащів де-не-де прозирали самотні хати, наче хтось розгубив перламутрові мушлі, що бережуть таємниці.
— А чом у метриці записано, що батько — Данило?
— У метриці записано Данилом, а так — вітер… Вітер із Княжої гори…
Дивно спухають щоки, очі бубнявіють, губи вихоряться — й сміх вихлюпує з душі, бурунить із горла, як весняний бурчак.
— Мати! Неси хутчій миску!
— Навіщо тобі миска?
— Мати, неси хутчій ложку та ще вкрай хліба!
— Ложку маєш, і хліба накраяно.
— Ось дід Гордій!.. Ось я!.. Мамо, я відсунусь від діда, а ти отут поміж нами на столі постав миску, а в миску насип галушок! — Крізь іскристі бризки сміху слова прориваються, мов срібні краснопери проти річкової течії. — Хай поміж нами сяде вітер із Княжої гори, хай пообідає, бо хіба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вітре Даниле, ходи-но з нами обідати!
— Вітер не голодний, — каже баба Килина. — Йому в лісі є що з'їсти й випити, в лісі багато всякого добра.
Дід Гордій наче й не чує балачки, бо йому вуха завішано сивою хмарою.
— Дитино, вгамуйся, — каже мати, — вітер сам себе в обиду не дасть.
Біжить до хати, приносить із хати полумисок і розмальований у червоні вишні великий ополоник, наливає із засмаленого горняти молочних галушок до полумиска.
— О! — й сльози на віях мерехтять, як мокрий сніг. — Сідай, батьку-вітре Даниле! Бо вієш скрізь, а дома найкраще!.. їж, мати ще підсипле, їж, у погрібнику є ще кисляк у гладущику, і хліб іще є на миснику, й старе сало в мішку у коморі висить на гаку, й іще сушеницю торішню не поїли, є пшоно, ти їж, вітре-батьку, їж, батьку-вітре…
Сльози бризкають з очей, наче опиняється в мерехтливому кущі з бризок-сліз, і дід та баба сяють і ламаються в цьопу кущі, й мати, й стіл під грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапляє на очі. Біжить від груші в цьому болісно-сяйливому кущі, сам — наче колючий кущ сліз, то він — сльози, то сльози — він, то село — плаче, й Княжа гора — плаче.
Вибалок затоплено різнотрав'ям, що хлюпає в груди, по хвилях різнотрав'я вигойдуються білі, рожеві, червоні та жовті квітки, мовби спалахують відблиски на поверхні теплого моря, над морем цим зеленим літають лелеки, а ген віддалік і походжають гуртом, лиш спини лелечі видніють і голови їхні стримлять, схожі на небувалі квітки, які також вигойдуються на вітерці,
дід Гордій у морі трав — зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою сивого волосся на голові — скидається на лелеку, тільки більшого від справжніх,
ви обоє обвішані торбинками, в які сьогодні з досвітку збирали трави і цвіт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок неприступний для худоби, де зело вільно п'є уночі гостре світло далеких зірок і густе місячне молоко, де зело вдосвіта викупується в цілющих росах і вдень ніжиться в сонячному літеплі,
цей вибалок схожий на відкриту жилу в грудях землі, над вибалком-жилою по краях ростуть дикі груші, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген дотикаючись до Княжої гори, ховається в її могутніх надрах, мабуть, саме з її надр і виливаються щовесни оці живі буйнощі різнотрав'я,
ви здираєтеся схилом вибалка, що густо поснований деревієм, де грають бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й поміж тернів нагорі, а за тернами стеляться весняні поля, від яких очей не відірвати, ген і ваше село видніє хатами й садами,
а дід і каже, що отут, над вибалком, колись до революції та й після революції стояв хутірець, уже нема хутірця, й тобі не віриться в дідову річ, що стояв хутірець — і не стало, бо от, скажімо, Княжа гора стояла — й стоїть, село було — і є, дід Гордій жив — і живе, так само як Дніпро тік — і тече, так само, як над Княжою горою, над Дніпром і над дідом Гордієм напиналось і напинається небо, все це не зникло — й не зникне, отож і хутірець має бути, ось тільки слід уміти побачити,
а дід Гордій, обвішаний торбинками з травою та цвітом, і каже, що колись його були ховали-хоронили з цього хутірця, якого вже нема,
а ти, обвішаний торбинками з травою та цвітом, і питаєш, як це діда Гордія колись могли ховати-хоронити з цього хутірця, коли ось дід поряд із тобою ступає, живий — непохований, і ти, сміючись, лапаєш діда за полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смикаєш,
а дід Гордій, ледь розкривши равлики-стулки очей, і каже, що таки хоронили його давно, ще підпарубком, вуса ледь засіялись, ну, зодягли його в дубову сорочку, застелену зсередини білим крамом, руки на грудях склали та й понесли його з хутірця, ранньої весни понесли,
а ви, діду, пам'ятаєте, як вас несли, як же ви пам'ятаєте, коли на вас дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого зодягнуть, то він уже нічогісінько не годен побачити з тієї сорочки, як же ви побачили, ну й очі у вас,
еге ж, очі в мене, каже дід Гордій, усе бачили тоді в небесах синіх, саме жайворонки повернулись із вирію, тріпочуть грудочками вгорі й так виспівують, що страх славно, здається, ніколи б не вмирав, дивлюсь я в небеса, а мене несуть дядьки на плечах, і дубова сорочка пахне свіжими стружками, дикі гуси тягнуться наді мною до Дніпра, один за другим качині табуни пролетіли, й так легко дихається на дядьківських плечах, і такого вітру в грудях, що, здається, легкий та звітрений, полинув би разом із дикими гусьми до Дніпра, полинув би в качиному гурті,
а як до села нашого стала доходити процесія, то жалібно заголосило жіноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навіть заплакали дядьки, а дядьків багато набралось на мій похорон з сусідніх сіл, плачуть, що такого молодого несуть на кладовище, помер, життя не звідавши, й мені самому в дубовій сорочці закортіло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже й летіти до Дніпра в качиному гурті не хочеться,
оцією дорогою тоді йшли, що зараз із тобою йдемо, ось тут вітряк стояв, уже нема вітряка, згорів минулої війни, а тоді, ще позаминулої війни, тут усе й сталось, а сталось таке, що тобі важко втямити нині, то завтра втямиш, коли розумом виростеш,
а сталось, що поклали мене в дубовій сорочці отак під тополею старою, давно вже нема тієї тополі, плакати не плачуть, а лиш бурею — крик, і ґвалт, і стрілянина, такий рейвах кругом, коні іржуть, худоба реве, хтось біжить, хтось тікає, а я лежу, бо сказали мені, покійному, лежати, лиш небо над головою бачу, а в небі що, а в небі гайвороння під смушевою хмарою в'ється, вихорами злетіло у височінь, ну, думаю, скільки гайвороння багацько,
а потім сила якась підхопила мене, зірвав із себе дубову сорочку, бо чого ж це вилежуватись під гайворонням, коли бій кругом, коли процесія — вже й не процесія ніяка, та й не покійник я, а живий-здоровий і навіть шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бік від самого хутірця,
господи, що діялось тут, біля вітряка, тих реквізиторів німецьких, що від Центральної ради, побили-посікли на капусту, бо хто ж із їхньої банди боявся похоронної процесії, ніхто не боявся, вони тут безпечно отаборились та полуднали, з горілкою, книшами й шинкою, що по людях награбували, значить, полуднали, а процесія по них і вдарила, хто з чого мав, хто що поховав під полою, там карабін чи обріз, постріляли й пошаткували їх на капусту,