Критика
«Маруся Чурай» Костенко
Історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах «МАРУСЯ ЧУРАЙ» критика справедливо назвала енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті. Ліна Костенко створила роман надзвичайної художньої сили. Переплетіння фактів історичних із фактами особистого життя головної героїні твору дало авторові можливість відтворити широку етнографічну панораму життя в Україні, відобразити ментальність українців і показати проблеми українського суспільства.
Серед проблем, порушених у творі: незбагненна таїна любові; фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесеного й приземленого в людському житті; доля як наслідок вибору між цими цінностями; шляхетність і вірність як шлях порятунку; пристосуванство і зрада як шлях до загибелі; митець і суспільство; нелегка, проте висока місія митця в історії свого народу; славна і трагічна боротьба народу за свою державність.
Така широка проблематика твору зумовила необхідність ускладненої «багатоярусної» композиції. В основі твору дві взаємопов’язані сюжетні лінії: доля Марусі й доля України.
Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій — лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фрагмент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності.
Ліна Костенко по-новому осмислює образ Марусі Чурай — легендарної співачки та поетеси — підносить її особисту трагедію до рівня проблем життя й боротьби українського народу за волю. Маруся наділена поетичним талантом, який допомагає словом виспівати те головне, що хвилювало її народ. Дівчина розуміла важливість свого мистецького покликання. Цей дар для неї означає багато, так що на прохання Гриця пробачити йому вона відповідає:
Це ж цілий вік стоятиме між нами, а з чого ж, Грицю, пісню я складу?
Ця думка Марусі закономірна: річ не в тім, що вона величається своїм поетичним хистом — він є її природною, невід’ємною рисою. Пісня — її поетична душа, що увібрала в себе не тільки хронологію історичних подій, зовнішні ритуали народного життя, але саму суть народної ментальності, народної моралі. Саме тому пісні цієї дівчини співала вся Україна. Маруся зуміла втілити в словах найтонші почуття, найпотаємніші порухи душі. Ліна Костенко, розповідаючи про життя ліричної героїні, пам’ятає, що історія людини починається з дитинства. Дитинство — наша духовна батьківщина:
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
Поетичний світ дитинства сформував її характер, у якому поєдналися дівоча ніжність і рішучість, твердість характеру, доброта до людей і вміння відчувати зло. Усім цим дівчина завдячує матері, по-справжньому близькій людині, яка замінила їй передчасно померлого батька. Маруся усім своїм життям доводить, що без батьків не може бути не тільки фізичного, але й повноцінного духовного життя. Навіть початок творчості вона пов’язує з почуттям туги за батьком, страченим ворогами:
…печаль моя торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Навіть готуючись померти, Маруся жалкує за матір’ю, розуміючи, що найважче саме їй. Тому так щиро звучать слова Марусі після похорону матері:
Добрела я додому тоді звідтіля.
Та й ношу її смерть у душі, як провину.
Від матері й батька успадкувала Чураївна гордість і почуття власної гідності, здатність не схилятися перед труднощами:
— Як не буде,
Не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози — не виходь на люди.
Болить душа — не виявляй на вид.
Від батьків вона засвоїла перші уроки моралі, зразки любові та краси. «Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий», — говорить Маруся, згадуючи про своє захоплення стосунками батька й матері.
Найкращі риси цієї дівчини, притаманні українському народові, розкрилися саме у високому і прекрасному коханні, яким вона вивищувала свого обранця:
Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.
Подружнє життя вона трактує як стосунки однодумців, бо «нерівність душ — це гірше, ніж майна». Подружня вірність так само важлива, як і вірність Батьківщині, а тому почуття обов’язку і добропорядність для Марусі нерозривні. Це те, що віками склалося як основа моралі її народу, а вона — дитя цієї моралі, її уособлення.
Ліна Костенко не погоджується з позицією митців, «які складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі». У такий спосіб образ поетеси з народу набуває особливого значення. За словами Івана Іскри:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Ліна Костенко створила у своєму романі у віршах «Маруся Чурай» образ жінки і піснярки, яка уособлює найкращі риси української ментальності. Як ідейний заповіт українцям слід сприймати поетичний вислів про Марусю Чурай: «Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!»
Про що написаний цей твір? Про дівчину-поетесу? Про криваві часи Хмельниччини? Про зраду в коханні? Мабуть, про все це разом, оскільки позачасові образи вписані в яскраве історичне тло і саме таке суголосся сучасного і минулого, надчасовість розв’язуваних у творі проблем виводить його на рівень вічних тем протистояння високого і низького, місця митця в суспільстві, нерівності людських душ.
Зі сторінок роману постала неприкрашена історія нашого народу. У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордості, гідності людської. Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. Л. Костенко ввела їх у бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, про кого згадують у думі (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не загоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неоднораз повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям».
У романі зійшлися дві моралі, дві суспільні сили: козацтво з його найдемократичнішим у світі устроєм, законами, звичаями, в нормах співжиття якого уособлена народна мораль; Полтава з деформованими принципами світського життя, канцелярсько-бюрократичною машиною, котра працює на винищення людського в людині та яка знімає потребу мислити.
У романі Ліна Костенко виводить цілу галерею образів, намагаючись кожен з них подати у його психологічній глибині, хай навіть робить це всього одним штрихом. Ось, наприклад, що говорить на суді Галя Вишняківна:
Вже тато наш і на весілля втратились, а Гриць помер… а Гриця вже нема…
Уже цих двох рядків достатньо, щоб відчути, наскільки дрібні інтереси дівчини, щоб побачити, яку душу без польоту вона має. Адже, втративши нареченого, Галя думає не про його смерть, його долю, а про витрати на весілля.
На противагу їй Маруся, яку судять за вбивство, сама стоїть немовби мертва:
Вона ні слова не сказала праву.
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
Наскільки по-різному реагують на подію й на поведінку люди! І читач розуміє, що кожен реагує відповідно до того, якою людиною є сам, наскільки висока чи низька власна душа. Адже недарма говорять у народі: «Кожен судить по собі». Ось, наприклад, слова Бобренчихи:
Мовчить, бо стидно. Бачив Бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе, розпутниця, обманом затягла.
Невже це схоже на реакцію пригніченої горем матері? Ні, скоріше це реакція людини, яка ненавидить усіх, хто не схожий на неї, хто не відповідає її уявленням про правильне життя. Далі Боб- ренчиха влаштовує справжню сварку, звинувачуючи Марусю в розпусті, нечесності та навмисному вбивстві.
А ось репліка Семена Капканчика:
Ось тут і суд на тому зупинився, що знали ж всі, і Галя не глуха, що сватав ту, а в тої опинився.
А хто із нас, як кажуть, без гріха?
Отже, в суді всі нібито кажуть правду, але правда кожного вимірюється його власним світоглядом, власною душею. І стає вона різною правдою, тому й отаман Гук сказав з цього приводу: «А правда, пане, слово більмувате. Воно не бачить, хто його сказав».
Створюється враження, що Бобренчиха і Галя жалкують зовсім не за смертю Гриця, сина й нареченого, а за втратою своїх ілюзій, мрій, бажань. Для одної — збагатитися за рахунок одруження сина, для іншої — вийти заміж за показного козака. І в такому контексті їхнє виставлене напоказ горе має досить непривабливий і нещирий вигляд, тоді як мовчазне вмирання Марусі — приклад справжнього почуття і переживання.
А з якою глибиною розуміння ролі митця і значення пісень Марусі для України виступає на суді Іван Іскра і як ницо звучить після цього голос Горбаня, що пліткує про героя! Ось вони — два світи: один — світ високих почуттів, другий — світ пліткування, душевної убогості й потворності почуттів. І не торкнеться цей другий світ навіть стіп Марусиних, хоч сичить біля її ніг, як змія.
І, неначе зойк, серед усіх цих пересудів чується голос Марусиної матері:
За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу: у мою дитину
не кидайте словами, як багном!
Це прекрасний момент роману, коли вся сила материнської любові передана тільки кількома словами, однак вимальовується вся глибина трагедії матері, що бажає захистити свою дитину в будь-який момент її життя.
Психологічно глибокий внутрішній портрет Гриця Бобренка, який тут начебто вже сам і не виступає, але є в центрі загальної уваги як причина конфлікту. Ось кілька реплік різних персонажів про нього. Ось що говорить Яким Шибилист:
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому.
Отже, причиною трагедії став сам Гриць, який ніяк не міг вирішити, до якого берега пристати. Яким далі дає йому ще гострішу характеристику:
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані.
А ось болючий спогад Марусі напередодні страти про зраду Грицька:
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, неначе він про подвиг говорив.
Так, Грицько і Маруся на все в житті дивляться абсолютно по-різному. Маруся — цілісна натура, яка не приймає роздвоєності, не допускає зради, яка кохає Грицька і тоді, коли він приходить переможцем з війни, і тоді, коли він виявляється зрадником. Але не може вона пробачити коханому, бо втратить тоді саму себе. Гриць же — людина роздвоєна, яка намагається поєднати в житті протилежні речі, «пісні й достаток», і через це гине й губить Марусю, яка втрачає сенс життя, втрачає свою пісню разом з коханням.
Роман «Маруся Чурай» є глибоко психологічним твором, кожен образ у якому ніби окремий штрих до загальної картини існування митця у суспільстві, і, з другого боку, сам по собі розкривається в усій неоднозначності й прихованій внутрішній сутності. Психологізація кожного з персонажів здійснюється й через його власне мовлення, і через репліки про нього інших персонажів, і через його вчинки. Однак слід зазначити, що для поезії Ліни Костенко характерне перш за все надзвичайне вміння через мовлення персонажа, через кожне його слово розкрити усю глибину його натури. І це вміння в романі «Маруся Чурай» виявилося якнайкраще.
Мова роману «Маруся Чурай» містить у собі все багатство стильових різновидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишуканих зразків літературної.
Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків. Кожна дійова особа наділена особливою лексикою і способом висловлюватися. Ось бере слово незвичний до промов Яким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з непрямим порядком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й на язиці. Мовлення запорожця, що прибував до Полтави у справах, також вказує на те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:
А запорожці — люди без круть-верть,
Все кажуть щиро на своє копито.
Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність: «Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Прийом індивідуалізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонструвала широку обізнаність з найрізноманітнішими проявами мовного багатства.
Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А в другому розділі слово бере автор, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Л. Костенко вступає у діалог з героями і читачем, вражаючи точністю і красою вислову. Часом вона вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образності: «Зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та інші. Із цих порівнянь народжуються метафори, які також трапляються в тексті.
Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, чутливість до слова — ось головні риси мови і стилю Ліни Костенко, притаманні роману «Маруся Чурай».
Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування. В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом з тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих зразків світової художньої літератури.