Характеристика
«Кіт у чоботях» Хвильовий
Продовженням осмислення «непростих» для автора питань є новела «Кіт у чоботях» (1921). Революція в його творах часто з'являється в жіночих образах: Матері, Марії, Жінки.
Справжнім символом революції виступає жінка товариш Жучок в новелі «Кіт у чоботях». З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю зображує митець отого «кота в чоботях», товариша Жучка — жінку, яка є самовідданим борцем за революційні ідеали, нарівні з чоловіками безстрашно долає труднощі, щоб вибороти щасливе майбутнє.
Письменник простежує за духовним зростанням сільської жінки, яка починає усвідомлювати свою причетність до величних діянь.
На думку автора, навіть ім'я героїні «не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо. А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом чи сріблом».
Письменник у роздумах, у пошуках художніх засобів, які б допомогли йому створити гімн жінці. І хоча в роздуми автора закрадається сумнів про доцільність створення гімну, проте твір дійсно підносить жінку, яка віддала своє життя революції і, на жаль, стала зайвою в житті.
Портрет «кота в чоботях» поданий короткими, але досить влучними штрихами, які вимальовують звичайну, просту жінку: «Янехочу ідеалізувати товариша Жучка, — пише автор, — я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда — то ціла революція».
Дійсно, в новелі зображене звичайне, трохи буденне, але героїчне життя, через яке пройшла головна героїня, яка вірила, що невдовзі настане « сонячний вік, і ми до нього йдемо…».
Перебіг подій письменник зображує короткими, емоційними реченнями: «Зима, хуга, буруни, іще буруни… Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ». Чути, як вистукують колеса поїзда: «На Кубань!»
І в цьому ешелоні жінка, «кіт у чоботях», яка нарівні з усіма йде в бій, дістає дрова, коли паровоз зупиняється без палива, «нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм?»
Ця проста неосвічена жінка вміла говорити з бійцями, виступати на мітингах, а коли закінчилась революція, — пішла своїм життєвим шляхом, але не повернулася до своїх буденних справ, а стала, наприклад, секретарем ком'ячейки або посіла ще яку-небудь посаду.
З болем та іронією автор зображує сцену зустрічі «кота в чоботях» зі своїм однополчанином, коли вона не спромоглась на щось тепле й людське, нагадала тільки, що треба «зарєрістріроваться в ячейке». «Ясно: минуло стільки-то часу. Товариш Жучок дочитала-прочитала «Что такое коммунизм?»… Ітільки.» Прочитала, але усвідомила тільки те, що вона керівник, і такі, як і вона — вершителі людських доль.
Навряд чи присвятив би автор гімни такій людині. Куди ж поділась та чиста і чесна жінка, «з бузинковим поглядом»? «Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок», залишилась лише ходяча інструкція. Ось в чому полягає трагедія не тільки життя людини, а й трагедія революції.
На якусь мить здається, що не все ще втрачено, що в цій жінці залишилось щось людське: Жучок заговорив по-людськи й розповів про свої нелегкі дні юності, але то було лише на мить — цій жінці вже не змінитися. Над людьми вчинено злочин — їх отруєно фанатичною ідеєю.
Останні рядки новели звучать так: «Я не збираюсь викликати у вас сльозу. А от маленький подвиг — це без сумніву».
Про який подвиг йдеться, коли «загублено справжніх Жучків, з'явилися Жучки під номерами 2, 3, 4… І не знаю, ще скільки є».
Новела «Кіт у чоботях» написана в імпресіоністичній манері: автор зобразив не типовий характер, а колоритну індивідуальність.
За визначенням О. Білецького, жанрові ознаки новели « Кіт у чоботях» мають багато спільного з прозою Г. Хоткевича, Н. Кобринської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Новела Хвильового знаходиться на межі модерністської і реалістичної прози з елементами імпресіонізму.
Новела сповнена героїчним пафосом. Звичайно, події, відображені в творі, вимагали особливого світобачення. Але за тією героїко-романтичною дійсністю не зникає відчуття реальності. І тому в тканину твору поступово проникає легка іронія.
З перших рядків твору товариш Жучок — стримана, мужня, безстрашна. У битвах і в перервах між ними, коли «упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди», а потім поверталася пізно «завжди в зажурі», вона була бійцем революції. Згодом вона стала іншою, хоч і намагалася бути корисною людям, потрібною суспільству. Тому «вона бігала, метушилася, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання», щоб говорити «про право куховарки» й таке інше. Але ж це зовсім не відповідає тій високій меті, тим ідеалам, за які вона і її товариші гинули в боях. А звідси — іронія і навіть сарказм.
Тему новели «Кіт у чоботях» можна визначити не просто як показ жінки в роки революції, а якого згубного впливу завдають хибні ідеї людині, перетворюючи її на бездумного виконавця, чиновника.
Ідея новели — засудження суспільної системи, що, прикриваючись хорошими гаслами, перетворювала вірних їй. людей у фанатичні механізми, якими можна маніпулювати.
Письменник-комуніст був розчарований тим, як комуністичні ідеї втілюються в життя, яких потворних форм вони набирають.
Уже заголовок новели несе у собі глибокий підтекст. З одного боку, «кіт у чоботях» — щось близьке, тепле, домашнє й казкове («Знаєте малюнки з дитинства: «Кіт у чоботях» ? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені»). З іншого — «не в свої взувся»: тонкі котячі лапки — у чужих черевиках, до яких він не доріс. Так і товариш Жучок. Приміряла на себе великі ідеї комунізму, але так і не змогла осягнути — не доросла. Лише усвідомила, що їй, малограмотній, але партійній куховарці, партія дала право розпоряджатися чужими долями, карати і милувати на правах секретаря ком'ячейки. Ідея, що «кожна куховарка може керувати державою», виявилася такою заманливою, що заради неї можна пожертвувати навіть бойовою дружбою.
Але вона вірила в корисність і необхідність своєї справи, тому «.. .бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили про аборт, про кохання, про право куховарки.
Кричали:
— Геть сім'ю!
— Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
— Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачечні й т. д., й т. ін.
— …Товаришу Жучок, можна двох любити?
— Це залежить від того, як ви знаєте матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й „воздержуюсь"».
Проте виявляється, що і в ній може прокинутись щось людське: і їй буває соромно, і сумно, і що не знаходить вона усіх відповідей на свої питання в партійних книжках.
Письменник проникається жалем за загубленою долею. Його іронія зникає: «Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — повісив на ліхтарі козак. Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста».
Справа в тім, що таких людей, як Жучок, було багато, але всі вони розчинились як особистості, і невідомо, в ім'я чого вони здійснювали свої подвиги.
На ці питання дала відповіді лише історія.
А Миколі Хвильовому і його сучасникам треба було робити висновки самостійно, самим робити свій вибір.